Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

— Послухайте, чи ваш учень не замолодий для такої роботи? — запитала вона, звертаючись до Ферміна.

— Правда життя не знає віку, сестро, — зазначив мій товариш.

Черниця кивнула головою й лагідно всміхнулася до мене. У її погляді не було жодної підозри, лише сум.

— І все ж, і все ж... — пробурмотіла вона.

За мить сестра Ортенсія зникла у темряві, тримаючи свою цеберку й тягнучи за собою власну тінь, немов весільний шлейф.

Фермін штовхнув мене в келію. То була гнітюче похмура кімната, видовбана в печері; зі стелі звисали ланцюги з гаками на кінцях, а підлога була зруйнована водою, що споконвіку стікала зі стін. Посередині кімнати на сірому мармуровому столі стояла дерев’яна скриня для пакування промислових виробів. Фермін підняв лампу.

На солом’яній набивці лежав небіжчик. Він чимось нагадав мені загибле пташеня. Пергаментні риси обличчя, нерівні, наче застиглі в нерозумінні. Здута рожева шкіра. Очі відкриті — білі, мов яєчна шкарлупа.

Від цього видовища мій шлунок підстрибнув, і я відвернувся.

— Ну ж бо, берімося до роботи, — наказав Фермін.

— Ти збожеволів?

— Я маю на увазі — ми мусимо знайти цю жінку, Хасінту, перш ніж нас викриють.

— Як?

— А ти сам як вважаєш? Будемо розпитувати!

Ми визирнули в коридор, щоб пересвідчитися, що сестра Ортенсія пішла, а потому хутчій побігли до зали, яку нещодавно перетнули. Нещасні, яких ми бачили там і тут, кидали на нас погляди — чи то цікаві, чи то налякані, чи то жадібні — не збагнути.

— Подивись на них! Деякі з них ладні були б висмоктати з тебе кров, якби сподівалися, що це зробить їх молодшими, — зауважив Фермін. — Старість надає людям вигляду покірливих ягнят, але й тут, як і всюди, багато сучих синів — а може, навіть більше, ніж деінде. Не забувай, саме ці люди пережили та поховали інших. Не треба їх жаліти. Ходімо ось до тих, що в кутку, вони здаються досить нешкідливими.

Якщо цими словами Фермін мав на меті підбадьорити мене, він зазнав жалюгідної поразки. Я подивився на купку людських останків, які чахнули в куточку, та всміхнувся до них. Мені спало на думку, що вони є найкращою ілюстрацією моральної порожнечі всесвіту й машинальної жорстокості, з якою він знищує ті свої частки, яких більше не потребує.

Фермін, здавалося, прочитав мої думки й поважно кивнув головою.

— Мати Природа — найпідліша із сук, якою б сумною не була ця істина, — сказав він. — Ходімо, будь мужнім.

Мої перші запитання щодо місцеперебування Хасінти Коронадо зустрілися лише з пустими поглядами, стогонами, відрижками та маячінням. П’ятнадцять хвилин потому я вирішив, що з мене досить, і приєднався до Ферміна, щоб з’ясувати — може, йому поталанило. Але ні — його досада впадала у вічі.

— Як ми знайдемо Хасінту Коронадо у цій клоаці?

— Не знаю. Це набрід ідіотів. Я випробував трюк із цукерками, але, здається, вони вважають, що це свічки.

— А якщо запитати сестру Ортенсію? Скажемо їй правду й покінчимо з цим.

— Сказати правду — це на крайній випадок, Даніелю. Тим паче, коли маєш справу з черницею. Використаймо спершу всі інші можливі засоби. Поглянь на он тих дідуганів, вони здаються доволі веселими. Я певен, вони вміють розмовляти. Іди й запитай їх.

— А ти що робитимеш?

— Я чатуватиму — на випадок, якщо повернеться пінгвін. Давай, берися до справи.

Майже без надії на успіх я підійшов до купки пацієнтів, що сиділи у протилежному кутку палати.

— Вечір добрий, — привітався я, відразу ж усвідомивши, як абсурдно звучить моє привітання, — адже тут завжди вечір. — Я шукаю пані Хасінту Коронадо. Ко-ро-на-до. Ви знаєте її, можете сказати, де її знайти?

Я зіткнувся віч-на-віч із чотирма обличчями, викривленими жадобою, і подумав, що розум у них є. Можливо, вони не зовсім втрачені.

— Хасінта Коронадо, наполягав я.

Чотири пацієнти перезирнулися й кивнули один одному.

Черевань без жодного волоска на тілі, який, здавалося, був їхнім ватажком, виглядом та манерами нагадав мені щасливого Нерона, що перебирав струни своєї арфи, поки Рим горів під його ногами. Зробивши величний жест, Нерон грайливо посміхнувся до мене. З надією посміхнувся у відповідь і я.

Чоловік жестом наказав мені наблизитися, немов хотів щось прошепотіти на вухо. Я вагався, але все ж нахилився вперед. Приклав вухо до його губ — так близько, що відчував на своїй шкірі смердючий, теплий подих. Але Нерон мовчав.

— Ви можете підказати, де мені знайти Хасінту Коронадо? — востаннє запитав я.

Я побоювався, що він мене вкусить. Натомість він надзвичайно голосно пустив вітер. Його приятелі мало не луснули від сміху, плескаючи в долоні від радощів. Я зробив був кілька кроків назад, але запізно: хвиля смороду вже накрила мене.

Саме тоді я помітив поряд із собою старого — згорбленого, з бородою пророка, тонким волоссям та палаючими очима. Він спирався на палицю й зневажливо оглядав своїх сусідів.

— Ви марнуєте час, юначе. Хуаніто знає тільки, як зіпсувати повітря, а інші лише нюхають і сміються. Як бачите, соціальна структура тут не настільки вже й різниться від тієї, що ззовні.

Старий філософ говорив поважно, з досконалою вимовою. Він оглядів мене зверху донизу, немов знімаючи мірку.

— Ви шукаєте Хасінту?

Я кивнув, здивований проявом розумового життя в цій печері жахів.

— А навіщо?

— Я її онук.

— А я — маркіз Крем-Брюле. Ви величезний брехун, ось хто. Скажіть мені, навіщо вона вам, або я вдам божевільного. Тут так легше. Якщо ви маєте намір розпитувати цих бідолах одного за одним, незабаром зрозумієте, що це вам нічого не дасть.

Хуаніто та його банда «нюхачів» досі аж завивали від сміху. «Соліст» випустив на «біс» тихого і довгого «шептуна». Це було схоже на сичання проколотої шини. Сумнівів бути не могло: своїм відхідником Хуаніто володів віртуозно. Я погодився з очевидними фактами.

— Ви маєте рацію. Я не родич пані Коронадо, але мені дуже потрібно з нею поговорити. Це вкрай важлива справа.

Старий наблизився до мене. На його обличчі грала неприємна котяча посмішка примхливої дитини, а в очах було лукавство.

— Ви допоможете мені? — благав я.

— Усе залежить від того, чи допоможете мені ви.

— Якщо це