Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького - В. М. Горобець

Безуспішність перших двох спроб штурму змусила османське командування до використання ще одного доволі вагомого аргументу — введення у бій добірних загонів яничарів. Коли ж і третій штурм не дав бажаних результатів, Осман II спересердя вибухнув гнівом: «Не буду ані пити, ані їсти доти, аж поки того пса сивого Сагайдачного приведете...»

Утім, і після такої погрози четвертий штурм не став для османців більш успішним, аніж три попередні. Навпаки, відбивши османський наступ, козаки кинулися в контратаку й зуміли пробитися до ворожого табору. Результатом же їхніх сміливих дій стало захоплення кількох турецьких наметів, великої кількості коней, двох гармат і навіть ув’язнення османського паші. Доволі значних збитків зазнав і османський табір.

Після цього Осман II визначав винагороду в розмірі 50 дукатів кожному, хто пред’явить голову живого чи мертвого козака (за окремими джерелами, спочатку навіть було визначено винагороду в розмірі 100 дукатів і лише згодом її зменшили вдвічі). За свідченням хроніста, «заохочена в такий спосіб Орда, впіймавши хлопа орача, вбивала його замість козака і султанові його голову офірувала; дві тисячі орачів постинали татари за той час і їхні голови султанові поприносили».

28 вересня османці вчинили останній у цій кампанії відчайдушний штурм польсько-литовсько-козацького табору. Уже вкотре успіху він не приніс. І це був добрий знак для християнського табору щодо перспектив загальної перемоги над мусульманами-османцями. Утім, польське командування дедалі наполегливіше ставило питання про замирення сторін, адже в таборі закінчувалися боєприпаси й продовольство. Ще більш катастрофічним було становище Війська Запорозького, яке, як пам’ятаємо, до Хотина підійшло значно пізніше за литовські й польські частини, тож не встигло заготовити належних припасів продовольства для особового складу і фуражу для коней.

Тим часом безуспішність турецьких атак штовхала й Османа II відмовитися від його амбітних войовничих планів щодо завоювання «Лехістану» та розпочати із супротивником мирні переговори. Перемовини сторін про умови замирення розпочалися 29 вересня. Представники Речі Посполитої на переговорах прагнули досягти миру на основі консервації довоєнного стану справ. Натомість турецька сторона наполягала на покаранні козаків за їхні згубні морські виправи, а також на виплаті Варшавою Османам щорічної данини — гарачу. Стосовно виплати певних дарунків султану поляки погодилися, щоправда, у значно скромніших розмірах, аніж на цьому наполягали представники Османа II. А ось щодо покарання запорожців, то представники Речі Посполитої, зважаючи на заслуги козацького війська у Хотинській війні, дали негативну й доволі категоричну відповідь. «Не годиться нам відступати й карати тих, хто чинить таку службу нашій Вітчизні, яку й турки самі бачать, і вже тепер вони не свавільники, а товариші наші, взяті на службу і платню Річчю Посполитою, як і ми», — заявили польські посли османцям.

А на роль такого собі цапа-відбувайла в польсько-турецьких конфліктах, на якого і звалили всю провину за козацькі «свавілля», призначили вже на той час покійного запорозького гетьмана Яцька Нероду-Бородавку. Начебто він був не лише ініціатором виправ запорожців на Чорне море, але й саме за це нібито колишній гетьман наклав життям, будучи скараним на смерть своїми ж побратимами. Запропонована версія, звичайно ж, виглядала не надто переконливо. Утім, за умов, що склалися, цього виявилося цілком достатньо для того, аби показово вдовольнити гординю Османів. Або ж принаймні створити підстави для збереження власного обличчя перед своїми ж підданими.

За умовами Хотинського миру 1621 р., війна припинялася, кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією встановлювався по річці Дністер. Кримське ханство й Оттоманська Порта зобов’язувалися не нападати на українські та польські землі Корони. У свою чергу Річ Посполита, за Хотинським миром, віддавала васалу турецького султана — Молдавському князівству — місто Хотин з округою та його грізною фортецею, а також брала на себе зобов’язання заборонити козакам здійснювати судноплавство по Дніпру та не допускати надалі походів запорожців на кримські й турецькі володіння.

Війна 1621 р. стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. За її результатами повага до козаків у республіці зросла неймовірно. Їх порівнювали з античними героями, взірцями військової доблесті, звитяги й патріотизму. Людей, яких ще нещодавно таврували не інакше, як розбійниками, тепер називали головними рятівниками спільної вітчизни.

Козацько-татарська співпраця 1620-х рр.

Наявна в середовищі кримських татар традиція передбачала обрання на ханство найстаршого з-поміж дієздатних на момент виборів представників династії Ґераїв. Зазвичай, таким претендентом виступав не старший син колишнього хана, а його брат. Аби мати змогу відігравати активну роль у справі заміщення трону і зводити на ханство лояльну до Османів особу, за наполяганням Порти в Туреччині завжди знаходився хтось із синів діючого хана (чи навіть декілька відразу). Робилося це нібито з метою навчання і належного виховання принца. Насправді ж принцип виступав як такий собі мобільний кандидат для швидкої заміни кримського правителя, якщо він переставав влаштовувати султана та його оточення. Османи активно послуговувалися цією можливістю, не даючи змоги своїм васалам аж надто довго засиджуватися на троні та зміцнювати свої позиції на півострові й таким чином менше залежати від Високої Порти.

Іноді таке втручання у внутрішні справи васально залежного від султана Кримського Юрту проходило без жодних ускладнень. Хан, котрий потрапляв в опалу, як правило, безвідмовно прямував у заслання на острів Родос, сподіваючись на ліпшу долю вже в майбутньому. Іноді ж воля Османів у цій царині збурювала активний спротив, як це сталося, наприклад, 1623 р. Причому в епіцентр протистояння Ґераїв та Османів цього разу потрапили й запорозькі козаки.

Найбільш впливовим серед некримських кланів ханату Ґераїв був клан Мангитів або Мансурів. Мангити були навіть потужнішими за багатьох кримських кланів, поступаючись лише найвпливовішим з них — Ширінам. Мангити прагнули звільнитися від опіки кримського хана. Їхній чи не найбільш знаменитий ватажок Кан-Темір-мурза, котрий на Русі отримав промовисте прізвисько Кривавий Меч, 1621 р. навіть склав пряму присягу османському султанові Османові II, не визнаючи над собою суверенітет кримського хана. Цей конфлікт між Ґераями та Мангитами невдовзі отримав продовження у відкритій громадянській війні, в яку на боці ногайців було втягнуто Отаманську Порту, а на боці кримського хана Мехмед-Ґерая III та його брата калги Шагін-Ґерая — українських козаків.

Майбутній кримський правитель, Мехмед-Ґерая, народився на Кавказі у родині кримського царевича Саадет-Ґерая, котрий після поразки у боротьбі за кримський стол був змушений рятувати життя втечею з Криму. Замолоду, разом із братом Шагіном, Мехмед також узяв участь в антиурядових заворушеннях в Анатолії, за що на декілька років потрапив в ув’язнення. Щоправда, невдовзі Мехмед і Шагін отримали від султана прощення і були