Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького - В. М. Горобець

Менш войовничо, аніж козацький гетьман, були налаштовані королівські комісари, що в цей час у містечку Деуліно, поблизу Троїце-Сергієвого монастиря, якраз вели мирні переговори з дипломатами Михайла Федоровича. Острах, який нагнали козаки своїм походом, схилив московське керівництво до поступливості своїм опонентам. 1 грудня 1618 р. сторони підписали перемир’я на чотирнадцять з половиною років. Відповідно до його положень, Москва поступалася Речі Посполитій Смоленськими, Чернігівськими та Новгород-Сіверськими землями.

Ставлення Сагайдачного до укладеного перемир’я було негативним. Козацький зверхник виступав за продовження кампанії і намагався всіма наявними способами схилити до цього польське командування. Мотиви такої войовничості гетьмана, звісно, крилися не стільки у його непримиренно ворожому ставленні до «московитів», скільки в політичних переконаннях козацького лідера. Адже, поки Військо Запорозьке успішно воювало спільно з королевичем за царську корону, доти не існувало видимих підстав для ворожнечі між королівською владою та козацтвом. Спільна боротьба із зовнішнім ворогом не залишала для королівської влади часу для формування образу ворога із козацтва. Більше того, з огляду на важливість козацької участі у цій війні, у Сагайдачного жевріла надія на можливість підвищення політичного статусу Війська Запорозького в Речі Посполитій, чого він так наполегливо, але безуспішно домагався від королівської влади в попередні часи.

Проте, якими б там не були плани й переконання Конашевича-Сагайдачного щодо майбутнього війни на російських теренах, уже 16 грудня 1618 р. запорозький полковник Милостивий привіз із Деуліно від королевича Владислава гетьману «листи» з інформацією про укладену з московською стороною угоду як довершений факт. Крім того, через Милостового королевич наказував Сагайдачному «з-під Калуги з усім Військом йти в Запороги тотчас». Обіцяне раніше козакам королівське жалування мало очікувати на них уже в Києві.

«Сонмище сатанино»: «черкаси»-українці та московити — одновірці чи іновірці?

Тривале перебування українських козаків на теренах Московії залишило в пам’яті місцевих жителів доволі гіркі спомини, послабити які не могло навіть усвідомлення належності до однієї віри «московитів» та русинів-українців (останніх в історичних джерелах московського походження з першої половини XVII ст. здебільшого маркували іменем «черкаси»). Навпаки, вочевидь, саме ця «одновірність» надавала подіям особливого драматизму. Не бажаючи миритися з такою «одновірністю», яка не стала на заваді кривавим козацьким «забавам» у державі православного царя, московське духовенство навіть винайшло спеціальну нішу в мозаїчному конфесійному мерехтінні тогочасного світу, класифікувавши православних «черкасів»-українців як «не вповні правильних православних християн» або таких собі «напівхристиян».

Яскравою ілюстрацією до характеристики сприйняття російських церковних кіл походу гетьмана Сагайдачного на Москву 1618 р. є твір «Повесть о преславном чудеси», вміщений у міському літописі Михайлова — невеликого містечка Рязанського повіту, яке стало об’єктом атаки козацького полку відомого соратника Сагайдачного, полковника Милостного (або Милостивого).

Напад козаків полковника Милостного на Михайлів у «Повісті» представлено як таке собі апокаліптичне протиборство захисників істинної віри з посланцями сатани. Власне, уже сама війна польського короля з православним московським царем трактувалась не інакше, як спроба «Московское государство поглотити... а веру православную искоренити и превратити в свою латынскую веру». Зброєю ж у руках віроломного «латинянина» Зиґмунта III, за оцінкою московських церковних книжників, виступав «всепагубный враг Конашевич-Сагайдачный», котрий зі своїми «вої» кинувся на «Христово стадо» у Лівнах і Єльці, де «монастыри и церкви Божьи расхитиша и огнем сожгоша». «Но еще злочествии крови християнския не насытишася... своє сонмище сатанино» — полк Милостного — відправив на здобуття Михайлова.

Цікаво, що не лише в літературних творах церковних авторів українські козаки зображувались у гіперболізовано темних кольорах «сатанинського воїнства». У тогочасних офіційних урядових документах військове протистояння із запорожцями також подавалось у світлі конфесійного конфлікту.

Похід Сагайдачного на Москву 1618 р., крім слави про ратні звитяги молодців-запорожців в Україні й Польщі та, відповідно, доволі лихих споминів про одновірців «черкас» чи «запорог» у російської людності, спричинився до першої, порівняно масової, міграційної хвилі українців на землі, підвладні московським царям. Власне, мова не йшла про переїзд сімей з України на проживання до Московії, а лише — про бажання частини козаків залишитися на землях, які належали до держави московського царя та за роки війни встигли стати для нападників... рідними. Наприклад, у таборі під Калугою запорожці, не бажаючи повертатись в Україну без обіцяної королем платні за військові послуги та не відчуваючи себе аж надто забезпеченими воєнними трофеями, сформували полк, обрали своїм старшим колишнього козацького сотника Ждана Коншу і 23 грудня заявили про своє тверде бажання... служити московському царю — «службы нашы рыцарские до маєстату ваше царское милости пильно отдаем».

Козацький полк Конші, який налічував близько 700 загартованих у далеких походах вояків, був з радістю прийнятий у Москві на царську службу. Козакам відразу виплатили так зване «кормовое жалование»: «велено тех выходцев черкас пересмотреть на лицо окольничему Олексею Зюзину..., а пересмотря, велено дать корм на неделю по 2 алтына на день». Щоправда, влада все ж побоювалась масового скупчення «черкас» і «запорог» у безпосередній близькості до царської столиці. Отож і намагалася по можливості новоприбулих «воїв» відразу ж розпорошити по неозорих землях величезної держави. Зокрема, полк Конші було розформовано, а козаків-іммігрантів розселено в різних царських містах: 10 вояків відправили нести службу в Курмиш, по 20 — у Переяслав-Заліський і Галич, по 25 — у Коломну і Пронськ, по 30 — у Рязань, Темников, Кострому і Білоозерськ, по 50 — у Вологду, Ярославль, Шацьк, Арзамас, Астрахань, та по 100 — у Нижній Новгород і Казань.

Крім полку Конші, на царську службу переходили й невеликі загони запорожців, що складалися лише з кількох десятків осіб. Проте і їх, приймаючи на службу до Михайла Федоровича, також намагалися ще більше подрібнити. Місцем ж несення служби колишніми українськими козаками далеко не завжди були достатньо благополучні та спокійні Переяслав-Заліський, Ярославль чи Галич. Козаки отамана Михайла Скиби, наприклад, отримали призначення на службу аж до Сибіру, в Тобольськ. Вочевидь, через якесь заворушення в лавах «новобранців», дев’ятнадцять козаків загону Первана Шершня доправили на «сибірську службу» цареві... закованими в колоди.

Цікаво, що тривале перебування козаків на війні у Московії одним зі своїх наслідків мало появу чималої кількості змішаних шлюбів. Так, описуючи прибуття полку Конші на царську службу, московські піддячі звернули увагу на чималий козацький обоз, в якому знаходилось і майно козаків, і їхні (переважно нові) сім’ї — «а