Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Це підводить нас до проблеми, про яку замислювалися політичні економісти й соціальні теоретики початку XX століття. Коли уряд може легітимно заявити, що певний товар чи послугу краще надавати на громадських засадах? Коли справедливо створювати природну державну монополію? Але десь від 1980 року питання ставлять по-іншому: навіщо взагалі потрібні державні монополії? Що заважає зробити все комерційним? З такою підсвідомою підозрою до державної монополії в усьому, що тільки можна приватизувати, ми живемо останні двадцять п’ять років. Сумніваюся, що тут щось зміниться через нещодавню роздмухану кризу капіталізму. Імовірно, зросте прихильність до регулятивної ролі уряду, але ми не побачимо державної монополізації окремих товарів і послуг.
Приклад із водою особливо вражає, бо показує, як сильно можна понівечити цивілізацію, а проте й далі вважати, що тотальна приватизація засвідчує прогрес. Це ж прадавній етичний припис: дати води людині, яка просить напитися. Його сучасною версією, поширеною в нашій країні впродовж більшості мого життя, були питні фонтани у громадських місцях. Тепер вони поволі зникають.
Так само з іншими, новішими цивілізаційними здобутками, які до останньої чверті XX століття теж сприймались як належне. Американці вже не пам’ятають якісного громадського транспорту, хоча колись він був поширений. У Британії видно, як приватизація транспорту змінює суспільство. Автобуси «Ґрінлайн» зробили з мене лондонця, англійського хлопця — вплинули, мабуть, не менше за школу.
Для сучасних хлопчаків у Лондоні нічого такого немає. У дитинстві я їздив ґрінлайновими автобусами до школи. Вони були доглянуті, приємні, а їхні маршрути визначали місто. Нинішня власниця й операторка ґрінлайнових автобусів, «Арріва», — найгірша з приватних компаній, які відповідають за автобусні й залізничні послуги для британських пасажирів. Здається, головна її мета — сполучати ізольовані передмістя з величезними торговельними центрами, часто без найменшої уваги до логіки міської географії. Маршрутів через весь Лондон немає взагалі.
Я хотів би підійти до цих роздумів трохи абстрактніше. Мені здається, що, крім різних благ, про які можна говорити, — транспорту, води, зрештою, їжі чи повітря, — є ще базова проблема збереження деяких категорій економічного дискурсу.
Це може бути роллю для інтелектуалів, які відчувають орвеллівське прагнення схопити точні терміни або підтримують Аронову ідею збереження понять. У зв’язку з фінансовою кризою на думку спадає категорія багатства. Якщо ти маєш у власності будинок, а він знецінюється, то ти втрачаєш багатство, хтось втрачає багатство. А от якщо фінансова установа робить ставку і програє, то вона втрачає багатство в тому сенсі, в якому ми вживаємо цей термін нині. Хоча насправді до нього ніщо не прив’язане, бо половина людей, які роблять ставки, — чи який там їх відсоток — мусять програвати. А держава надавала збанкрутілим допомогу, грубо кажучи, так, ніби між цими видами багатства немає різниці.
Або можна спробувати, замість намагатися врятувати слово «багатство», вживати слово «планування». Як на мене, фінансовий капіталізм надто безтурботно відкидає ідею державного планування. Усе-таки сам фінансовий капіталізм — це своєрідне планування. Воно, звісно, не одноосібне й у певному сенсі органічне, але саме так ми розподіляємо капітал. І це не безплатно. 2008 року на фінансовий сектор американської економіки припала понад третина корпоративних прибутків, а заробітної плати — 7%.
До речі, варто наголосити, що коли сюди додати ще чималу частку, яка припадає на так звану індустрію охорони здоров’я — де, звісно, значно більше адміністрування, ніж оздоровлення людей, — а цю суму відняти від економічних показників Америки за останню чверть століття, то виявиться, що США значно відстає від більшості розвинених країн світу. Тож наше уявлення про себе як про розвинене й багате суспільство неабияк завдячує саме тому викривленню, яке ти описав.
Це підводить до дискусії про ризик. Суспільство виплачує незаслужені винагороди людям, які не роблять для нього нічого, крім створення багатства на папері. Це виправдовують тим, буцім таке багатство — формальне «мастило» для коліс реального сектору економіки. І, запевняють нас, єдина причина, яка спонукає людей іти на ризики, пов’язані зі створенням (або втратою) величезних обсягів багатства на папері, — у справді значних винагородах. Є і складніші версії цієї арґументації, але базова форма така.
Тепер перекладімо її на логіку казино, яким, зрештою, і є капіталізм на рівні фінансів. Хтось робить ставку на певний результат: або тому, що має надійні підстави в нього вірити, або тому, що хоче в нього вірити, або тому, що бачив, як такі ставки робили ті, кому він довіряє. Він серйозно ризикує. Але що більший імовірний ризик, то більша винагорода, яку можна отримати.
Уявімо, що хтось підійшов до гравця і сказав: «Ти завеликий для програшу». Або: «Ми гарантуємо, що поглинемо X відсотків ваших втрат, адже нам, казино, важливо, щоб ви й надалі грали. Тож, будь ласка, грайте, а ми забезпечимо зменшення ваших втрат». Гравець уже не мусив би ризикувати — і таке казино невдовзі закрилося б.
Повернімося до ринків капіталу. За нинішніми правилами, втрати найбільших гравців покрито достатньо, щоб гарантувати: люди й надалі ризикуватимуть, але без негативних наслідків. А це означає, що ризики, на які вони йдуть, будуть дедалі менш виправданими. Якщо ти не мусиш перейматися, що зробиш неправильний вибір, то ймовірність таки зробити неправильний вибір зростає.
Принаймні в цьому я погоджуюся з ультраринковим підходом: занадто великі урядові гарантії — справжня загроза для непорушності капіталізму. Ми з досвіду знаємо, що державна власність у промисловому виробництві може бути неефективною, бо ніхто особливо не турбується про втрати. У фінансовому секторі ця проблема точно не менша.
Порівняння з азартними іграми цікаве не тільки на рівні фінансових капіталістів і держави, а й на рівні суспільства, підприємств і родин. Тобто, як на мене, сама ідея ризику в американському суспільстві дещо змінилася.
Може, я романтизую, але колись ризик щось означав; скажімо, ти ризикував, кидаючи роботу, щоб відкрити власну справу. Або ризикував, беручи другу позику під заставу житла, щоб інвестувати в мале підприємство. Це були не просто ігрові ставки. Останніми ж роками ринок нерухомості став схожий на азартну гру. Люди могли так легко купувати, що, по суті, просто робили ставки: уподібнюючись до фінансових ринків, вони купували товари, яких не потребували і не могли собі дозволити, на підставі спекулятивної надії, що скоро їх вдасться комусь збути.
Так само виправдовують і власне азартні ігри (я,
