Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
В звичайних процесах судия і в самій процедурі мав досить пасивну ролю: проводили перед ним процес самі сторони (обидві вони звуть ся в Правдї „истцами” й спеціальних означінь для сторін нема, що вказує на їх рівноправність в процесї). Процес має сильно виражений формальний характер. Кари були означені докладно в самім праві, так що субєктивнїй оцїнцї судиї лишав ся дуже незначний простір, і він мав властиво лише сконстатувати докази, які вимагали ся правом в певній справі. Справедливо піднесено, що сей формалїзм, виражений між иньшого й численними формулами, переказаними Руською Правдою 27), мав служити проти надужить судиї силою й властию, дуже легких в тодїшнїй, іще слабо (розмірно) орґанїзованій суспільности 28) Крім того не треба було забувати, що судили суд дуже часто приватні заступники князя чи його намістника, слуги, навіть несвобідні, отже особи, що самі по собі не мали ваги в очах сторін, так що їм і не можна було дати якоїсь самостійної ролї.
Судовими доказами були: признаннє обвинуваченого, знаки на тїлї покривдженого, сьвідки (ріжних катеґорій), присяга й ріжні форми божого суду. Про акти як судовий доказ Р. Правда не згадує нїде: очевидно, в тім часї (кінчаючи першою половиною XII в.) писаннє актів ще не практикувало ся ширше, а всякого рода умови стверджували ся сьвідками.
Признаннє обвинуваченого, розумієть ся, від разу рішало в усякого рода справах, а в справах про побитє або скалїченнє — так само знаки на покривдженім. В процесах про побитє й скалїченнє не жадало ся в такім разї сьвідків; обжалований міг увільнити ся, тільки вивівши сьвідків на доказ, що не він, а його противник роспочав бійку 29).
В иньших справах покривджений доказував сьвідками. Для них є дві назви в Р. Правдї: ”видоки” і „послухи”. „Видоки”, очевидно, були сьвідками, що на власні очі бачили: або бачили обставини злочина, або брали участь в слїдстві: закличи, гоненню слїду, сводї. Не так ясно, що означають „послухи”; часом вони, безперечно, означають теж саме що видоки — сьвідків, як нпр. послухи при гоненню слїду 30); але часом вони виступають в иньшім значінню: сьвідків доброї слави і чести обжалованого (як ґерманські conjuratores) — нпр. в поклепнім процесї; таке толкованнє, хоч не всїма признане, здаєть ся минї вповнї правдоподібним.
В звичайних справах виставало двох сьвідків-видоків; тільки в процесах проти чужинців вимагало ся їх більше („повне число”, але яке — не знати) 31). Сьвідки мусїли бути свобідними людьми; тільки з біди могло бути приняте сьвідоцтво вищих катеґорій холопів — тивунів, а в меньших справах — сьвідоцтво закупів 32). Заяви сьвідків мусїли вповнї згоджувати ся з заявою сторони: „слово противу слова”, инакше не мали значіння 33).
Коли покривджений не міг відповідно підперти своєї справи сьвідками: нпр. як сьвідки були холопи, а не свобідні, або вони не сьвідчили безпосередно, а підносили тільки підозріннє („запа”) або підозрілі другорядні обставини, як „прохоженіє нощноє”, — покривджений міг обвинуватити противника „в поклепі”, себто виставивши свої докази чи підозріння, він мав право жадати, аби той очистив себе з них. Обвинувачений міг очистити себе, поставивши сїмох „послухів” своєї доброї слави (а чужоземець — тільки двох), а коли сього не міг зробити, мусїв оправдати себе божим судом (ордалїями). Рід доказу залежав від цїнности процесу — в справах менше двох гривен обжалований виправдував себе присягою, в справах від двох гривен срібла до пів гривни золота (коло 6 гривен срібла) обвинувачений підпадав пробі водою, в справах вище пів гривни золота — „ісправі” зелїзом 34).
Як робила ся проба водою, описує нам проповідник XIII в. Серапіон (київський монах, потім епископ Володимира суздальського). З його оповідання видко, що обвинуваченого кидали в воду, і коли він потопав, уважав ся неповинним, коли плив — винним (се опирало ся, очевидно, на поглядї на воду, як на чисту стихию, що не хоче приймати нечистого — винуватого). Отже се той самий спосіб, що заховав ся у нас в процесах про чарівництво до кінця XVIII в. (Серапіон теж говорить спеціально про розслїди „волхвовання”). Що до суду зелїзом, то ми не знаємо близше способу його (у иньших народів ходили по розпеченому зелїзу, або несли його в руках); очевидно тільки, що тут справа обертала ся коло того — чи будуть по сїй пробі у обвинуваченого по якімсь часї знаки від зелїза чи нї — „оже не ожет ся”: в сїм разї він признавав ся неповинним. За сю процедуру божого суду платив покривджений, а також і обжалований — коли очищав ся; обжалованому істець платив за муку гривну тільки в тім разї, коли „ял” його на підставі сьвідоцтва холопа і не довів свого.
Невиясненим зістаєть ся, чи були в уживанню у нас в XI-XII в. судові поєдинки, як форма божого суду. З Х в. маємо про них сьвідоцтва ібн-Даста; потім смоленська умова з Нїмцями 35) згадує, як про звичайну процесову форму поєдинок „мечем а любо деревом”; в лїтературі найранїйша згадка про поєдинок („поле”) — в т. зв. Поученію м. Петра, непевнім що до свого часу (XIV або XV в.) 36). По анальоґії широкого росповсюднення поєдинку на заходї, припускають його істнованнє і у нас під назвою „роти”, що означає „битву” по перекладу Беринди (XVII в.), але справа ся зістаєть ся, кажу, непевною 37).
Присяга окрім поклепного процесу служила судовим доказом в таких справах при позичках, де не вимагало ся сьвідків, і про поклажу (депозит). Покривджені чужоземцї („Варяги і Колбяги”) присягою підпирали, замість „видоків”, свої скарги на побитє 38). Взагалї полекші, які право робить чужоземцям в процесї, з огляду на
