Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
Не дивно, що в українській православній полемічній літературі набуває поширення теза, ніби православні в Османській імперії мають більше свобод і можливостей для діяльності, аніж у Речі Посполитій. Наприклад, таку думку висловлював письменник-полеміст Іван Вишенський, який сам довгий час жив на теренах Османської імперії, на Афоні602. Подібне «туркофільство» зустрічається і в інших письменників-полемістів. Не даремно, видатний український письменник-полеміст початку XVIІ ст. Мелетій Смотрицький (1577—1633) поїхав спеціально на Схід, на землі Османської імперії, щоб побачити там «справжнє благочестя». Правда, ця поїздка виявилася невдалою603.
Як зазначалося, у 20-х рр. XVII ст. козаки отримали ідеологів в особі православного духовенства, які представляли їх як оборонців проти татарської й турецької загрози.
Однак у 30-х рр. XVII ст. ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва значною мірою був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина знову актуалізувала цей союз. Тим паче, що козаки позиціонували себе як захисники православ’я.
Проте духовенство не поспішало опинитися в «козацьких обіймах». Якщо в 20-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків – означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, які належали цій церкві. А чимало цих маєтностей якраз знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.
Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити і православні єпископи на теренах України й Білорусії намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами – козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією. В цій ситуації вони воліли утриматись від якихось крайнощів, зокрема апологетики козацтва.
Показовою в цьому плані є позиція Інокентія Гізеля (бл. 1600—1683), одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який до того ж обіймав високе ієрархічне становище – архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших ієрархів України на той час.
Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями.
Тим більше, що автор у трактаті постійно звертався до життєвих проблем. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає»604.
Як бачимо, Гізель говорить (хай і дуже загально) про «ворожнечу», яка панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей. Загалом можемо констатувати, що Гізель негативно оцінював події, які в той час відбувалися на українських землях. І про них він волів краще мовчати, аніж говорити.
Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис»605. До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання твору в 1674 р. вийшло за благословенням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Тобто якщо Гізель і не був автором «Синопсису» (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні, давши благословення, Гізель погоджувався із концепцією цього твору.
На початку твору йдеться про походження «слов’яно-руського народу». Правда, це поняття є дещо аморфним – у одних випадках під ним можемо розуміти усіх слов’ян взагалі, в інших – слов’янське населення Східної Європи. Далі увага зосереджується на Києві та київських князях, простежується їхня династична лінія.
«Синопсис» – це виклад історії Русі від найдавніших часів і закінчуючи подіями середини XVII ст. Він у концентрованому вигляді дав «схему російської історії», яка на довгий час стала визначальною в російській історіографії і яка дає знати про себе до дня сьогоднішнього. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх нараховується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.
Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву.
У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. Натомість, у творі йдеться про боротьбу проти татар. Можна сказати: твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло, оскільки татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст. Спеціально говориться про боротьбу московітів проти татарського нашестя. Звертається увага на князя Дмитра Донського. За великим підсумком, роль цього можновладця перебільшується. Але пізніше в російській історіографії утверджується думка (загалом без достатніх на те підстав), що саме з часів виграної Дмитром Донським битви на Куликовому полі відбулося звільнення Русі від татарського іга.
Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. Не хотіли вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого.
