Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

овець, ножі та дрібні металеві предмети. Складнішими у виготовленні були вироби із застосуванням пробійників, заклепок та зубил, а саме втульчасті сокири, тесла й долота, наральники, ковальські молоти, шарнірні кліщі, металеві казани із заклепками, свердла, наконечники списів та дротиків. Такі предмети на цьому поселенні вміли виготовляти лише дві особи, які працювали водночас. Найбільш працемісткими й технологічними виробами були ланцюги, залізні кільця, кінські вудила, висячі замки та мечі, які вимагали зварювання металу та очищення швів.

Більша частина ковальського інструменту була знайдена в різних місцях на поселенні Галіш-Ловачка. В одному з жител у більш-менш цілісному вигляді збереглися залишки ковальської майстерні. Тут було виявлено величезну кількість залізних предметів, зокрема набір ковальського приладдя: молот, ковадло, кліщі, дві пилки-ножівки, точильний брусок, а також сировину — крицю. Дві срібні монети, знайдені у цьому ж житлі, підкреслили високий соціальний та майновий статус коваля (і наявність товарно-грошових відносин у місцевих). У цій майстерні виявлено велику кількість готових предметів, серед яких наральники, втульчасті сокири, ножі, серп, наконечник списа, залізний браслет, вудила, ланцюг для казана, цвяхи. Певний інтерес становить знахідка залізного обруча для дерев’яної діжки. Це, очевидно, перший засвідчений на території України факт використання цієї зручної та надійної ємкості, винайдення якої приписують саме давнім кельтам.

Металографічний аналіз предметів, знайдених у Галіш-Ловачці засвідчив високу обізнаність та вражаючу технологічну культуру місцевих ковалів. Зброю та знаряддя праці вони виготовляли з заліза або сирцевої сталі, піддаючи матеріал спеціальній обробці, яка поліпшувала властивості виробів. Серед видів такої обробки, кельти Закарпаття застосовували загартування металу крижаною водою та вогнем, якому піддавалася приблизно третина виробів, насичення вуглецем м’якого заліза (цементація), зварювання залізних і сталевих смуг (пакетування)[59]. Широко застосовувалися такі технологічні прийоми як рубка й витяжка металу, виготовлення отворів, скручування, загин, заклепування, ковальська зварка, художня ковка тощо.

Звідки ж надходила сировина до майстерень Галіш-Ловачки? Схоже, що відповідь на це питання слід шукати у заболоченій долині р. Ботар, де між селами Новоклинове та Черна на площі близько 25 кв. км виявлені сліди масштабної ремісничої діяльності кельтських металургів у вигляді уламків стінок горнів, шлаків, залізних конгломератів, господарських ям. Найбільше скупчення решток залізоплавильного виробництва спостерігається в районі с. Новоклинове у заболоченій долині р. Ботар. Тут виявлені виробничі площадки, на яких працювало кілька сотень залізоплавильних горнів. Кожен із них становив конструкцію з двох частин: підземної, влаштованої як круглий резервуар з глиняними стінками для шлакових відходів, і наземної — глиняної шахти з отворами для ковальських міхів. У середину горна металурги викладали кількома шарами деревне вугілля та залізну руду. Для досягнення необхідної температури близько 1000 градусів до горну через отвори нагнітали повітря. За однією з версій, горн такої конструкції призначався для одноразового використання. Під час виплавки шлак осідав у нижній частині горна, утворюючи «чушку» або «козла». Для того щоб витягти готовий продукт — залізо — горн розбивали, а для наступної виплавки поруч будували новий. За іншою версією у конструкції горна лишали отвір для витягнення заліза. Це дозволяло використовувати горн для кількоразового виплавлювання, поки шлаки не заповнювали усієї нижньої частини горна. У будь-якому разі, горни, тісно скупчені на виробничих площадках по кілька десятків штук, одночасно працювати не могли.

Залізну руду з долини р. Ботар обробляли не лише у Галіш-Ловачці та прилеглих поселеннях. Нещодавні дослідження залишків металургійного виробництва з латенського ремісничого центру Шайопетрі (Угорщина) дозволили з’ясувати, що сировину сюди доставляли саме із Закарпаття та суміжних областей Словаччини, для чого, ймовірно, використовувалися притоки Тиси — р. Шайо та Бодва[60].

Ремісниче виробництво кельтів Закарпаття зосереджувалося не тільки у найбільших центрах, як-от Галіш-Ловачка. Залишки залізообробних, гончарних та навіть склоробних майстерень були виявлені й на багатьох інших латенських поселеннях у регіоні. Деякі з них продовжували функціонувати навіть після того як територія Закарпаття була завойована гето-дакійсткими племенами. Яскраві знахідки зброї, прикрас, знарядь праці з дакійських поселень та могильників Закарпаття, як-от Мала Копаня, засвідчують, що кельтські традиції матеріального виробництва були успадковані наступними поколіннями мешканців регіону.

Останніми століттями до н. е. кельтські ремісничі традиції набули масового поширення по всій території Барбарікуму. Широко використовувалися вони й у середовищі племен, які населяли територію України від Наддністрянщини до Подніпров’я. Деякі цікаві пам’ятки, виявлені на цих теренах, дають можливість припускати епізодичне проникнення невеликих ремісничих «артілей» чи окремих майстрів на землі східніше Карпат. Зокрема, у с. Бовшів (Галицький р-н, Тернопільської обл.) була виявлена гончарна майстерня межі ІІ–І ст. до н. е. Вона являла собою типову квадратну напівземлянку, до якої примикала яма овальної форми з залишками гончарної печі[61]. У самій споруді, а також у культурному шарі було виявлено велику кількість керамічного посуду та його фрагментів. Переважно це була типова для кельтів графітована гончарна кераміка, датована серединою ІІ — другою чвертю І ст. до н. е. Однак поряд із нею було знайдено також певну кількість фрагментів ліпного посуду місцевого походження. Бовшівський комплекс є ймовірним свідченням проникнення кельтських ремісників до близького в етнокультурному відношенні середо­вища племен Наддністрянщини.

Військова справа

Непереможні: військова справа скіфів

Олександр Шелехань

Військова майстерність скіфів, їх озброєння і мілітарні традиції — це питання, які постійно перебувають у зоні уваги. Науковці постійно залучають зброю для розв’язання практичних завдань археологічної науки — побудови хронологічних колонок, окреслення ареалу скіфського впливу, реконструкції соціальної піраміди тощо. Не в останню чергу це обумовлено тим, що зброя як одна зі складових «скіфської тріади» разом із кінською збруєю[62] та художнім звіриним стилем, є візитною карткою скіфської культури. Збройні конф­лікти можуть розглядатись як основні віхи в історії цього войовничого племені.

Сьогодні військова звитяга скіфів привертає увагу широкого загалу завдяки героїзованому образу непереможних «варварів». Згадаймо лише, що у ролі їхніх основних супротивників поставали одні з найбільш могутніх держав свого часу: Ассирія та Мідія у VII–VI ст. до н. е., Перська Імперія Ахеменідів наприкінці VI ст. до н. е., і, врешті, у IV ст. до н. е. скіфи вели війни з Македонським царством та Імперією Александра Македонського, а також втручались у династичний конфлікт спадкоємців престолу Боспорського царства. Тому і в наш час скіфська символіка є надзвичайно популярною, вона використовується у знаках розрізнення окремих бойових одиниць та емблематиці спортивних клубів, скіфська тематика присутня і в назвах деяких силових підрозділів та зразків сучасного озброєння.

Описуючи військову справу скіфів, для початку слід зазначити наступне. Протягом довгого часу основним джерелом до вивчення цього питання були писемні свідчення. Проте сьогодні, внаслідок надходження до рук учених величезного обсягу археологічних артефактів, саме цей матеріал є головним і визначальним для вітчизняної науки. Для прикладу, основні твори античних авторів, де докладно описуються воєнні діяння скіфів, можна перелічити на пальцях однієї руки. Це «Історія» Геродота, «Історична бібліотека» Діодора Сицілійського та «Географія» Страбона, при чому два з трьох названих творів були написані за кілька сотень років після зникнення скіфів з історичної арени. Решта пам’яток антич­ної літератури або передає коротку й загальну інформацію, або відноситься до художньої літературної традиції, де оспівувався не реальний життєвий шлях скіфів, а поетичний образ північного «варвара».

З іншого боку,