Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Урядовим титулом для князя було „князь”; в другій особі, для більшого поважання уживали слово „господин”: „господина наю князя!”, „негуть, господине!”. Як почесне призвище уживали також, як знаємо вже, слово „цар”.
Примітки
1) „Посадиша Кияне” — Іпат. c. 324, 329, Лавр. c. 291, 1 Новг. c. 142; „сЂде” — Іпат. c. 128, 233, 276, 290. Сей останнїй вираз одначе уживав ся й ширше — навіть про князїв, що були акцептовані громадою. 1068 р. Кияне, вигнавши Ізяслава, а на його місце вибравши Всеслава, — „поставила и средЂ двора княжа”.
2) „Изяславъ... с великою славою и честью въЂха въ Києвъ, и выидоша противу єму множество народа, игумени съ черноризци и попове всего города Киева въ ризах (митрополита в Київі тодї не було), и приЂха къ святой Софьи и поклони ся святой Богородици (обом катедрах — старій і новій), и сЂде на столЂ дЂда своєго и отца своєго” — Іпат. с. 233. Такий самий образ, в тім же порядку дає Київська лїтопись про уводини в Новгородї Мстислава Ростиславича — Іпат. с. 411. Про участь епископа в уводинах — Іпат. с. 198 (Мономаха), про благословенство митрополита дає вказівку епізод з митр. Константином: коли він прибув (1158) на місце поставленого Ізяславом Климента, „створивше божественную службу и благословиша князя Дюргя Володимерича” (Іпат. c. 333).
3) Іпат. c. 295.
4) Порівняти тестамент Володимира Васильковича: „даю землю свою всю и городы, по своємь животЂ, брату своєму Мстиславу и столный свой городъ Володимеръ”.
5) Рус. Правда, Карамз. 2.
6) Р. Правда, Карамз. 66.
7) Іпат. c. 231, пор. с. 527: Володислав „прия тисячю” від кн. Ростислава.
8) Іпат. с. 358.
9) Лавр. c. 406.
10) Лавр. c. 238.
11) Акад. 21.
12) Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ вид. Срезневскаго c. 29.
13) Христоматія В.-Буданова І c. 241.
14) Іпат. c. 98.
15) Русскія достопамятности І, 63.
Управа — боярська рада, ріжні погляди на неї, практика нарад, склад ради і зміст нарад, постороннї участники їх. Княжий двір, дворський, печатник, стольники, покладники, ключники, тіуни й иньша служба. Управа місцева, тисяцький, соцькі й десятники, посадники, осмники, митники, громадська самоуправа.
Невідмінним участником княжої управи була прибічна рада бояр, або, як її звичайно звуть пізнїйшим московським терміном — боярська „дума” 1). Моральним обовязком князя було радити ся в усїх важнїйших справах із своїми боярами, які були під рукою. Инакше дружина могла зразити ся тим, що князь її поминає, і добрі відносини між князем і дружиною могли попсувати ся — на шкоду самого князя: по тім йому не можна буде числити на свою дружину. Бо хоч відносини дружини до князя були служебні, але з другого боку дружина з князем були нїби спільники: дружина дїлить успіх і неуспіх князя, тому мусить знати, що замишляє й роспочинає князь; инакше вона може відмовити своєї помочи, покинути князя в рішучий момент, а дружина — головна підпора княжої власти, і йому окрім дружини властиво нема на кого покластись. Тому радити ся з дружиною, держати її в курсї своїх плянів — сього вимагає не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя.
Але ся боярська рада зовсїм не сформувала ся в якусь правильну, реґляментовану інституцію: князь радив ся принагідно, з тими боярами, які були під рукою; від нього залежало — чи дати якусь справу під нараду, чи нї, чи закликати того чи иньшого боярина на раду, чи нї. Такий характер сеї ради був причиною, що на неї істнують досить відмінні погляди в лїтературі: одні, напираючи на обовязок князя думати з дружиною, бачать в нїй правильно сформований інститут, другі, напираючи на її принагідний характер — відмовляють її сього характеру 2). В дїйсности хоч боярська рада не мала реґляментації, як не мав його взагалї тодїшнїй полїтичний і адмінїстраційний устрій, але безперечно була інститутом, і князь був обовязаний радити ся в усїх важнїйших справах з усїма старшими боярами, які були в даній місцевости, при князю, нїкого не поминаючи, бо поминений боярин, очевидно, маракував би зараз собі. Розумієть ся, князь міг не сповняти сього свого обовязку, але се вже було надужитє, яке могло увійти, а могло й не увійти, а викликати конфлїкт, як то й бувало часом. Я поясню се фактами.
На звичайний, правильний, постійний характер наради князя з боярами вказує наука Мономаха: вислухавши „заутреню”, князь з рана, на сходї сонця має або „сЂдше думати съ дружиною, или люди оправливати, или на ловъ Ђхати, или поЂздити, или лечи спати” 3). Сю науку старого князя ілюструє оден епізод з Жития Теодосия: він, вертаючи ся від князя раннїм ранком, стрічав бояр (вельможи), що їхали до князя, хоч князь тодї навіть не був у свої резіденції, а десь „далече отъ града”.
На сю раду князь повинен був брати важнїйших бояр — всїх, хто лише був у тій місцевости, а не самих своїх улюбленцїв, і брати під обраду всї важнїйші справи. Про чернигівського князя Сьвятослава Всеволодича лїтопись з докором підносить, що він свій плян війни з Ростиславичами не обміркував в боярській радї, а тільки в приватній нарадї з жінкою й своїм улюбленцем: „сдумавъ с княгинею своею и с Кочкаремь милостьникомъ своимъ, и не поведЂ сего мужемъ своимъ лЂпшимъ думы своєя” 4). На Всеволода Ярославича підносить ся докір, що він в старости своїй „любяше совЂтъ уныхъ, и свЂтъ (совЂтъ) творяше с ними”, поминаючи старших, важнїйших київських бояр. Такий самий докір стрічає й Сьвятополка, що він, прийшовши до Київа, ”не здума с болшею дружиною отнею и стрыя своєго”, себто київського, а порадив ся тільки з своїми Туровцями, й наслїдком того занапастив руську справу в боротьбі з Половцями 5). Тут, як бачимо, з справою про обовязок думи вязала ся й вимога, щоб князь своїми приходнями не відтїсняв місцевої дружини від полїтичних
