Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - Сергій Олегович Павленко
Двадцятип’ятитисячне[20] населення Чернігова, обнадіяне стійкістю Ковельська,18 непідступністю для ворога Новгорода, вирішило протягом 1238—1239 років у такий спосіб убезпечити себе від нових непроханих кочівників. Загальна площа міста, захищена гостроколом, валом, ровами, перед їх приходом становила 200 гектарів.[21]
Ілюзії щодо стійкості міцних укріплень трималися у свідомості чернігівців та їх зверхників від попередньої практики боротьби з половцями, які робили швидкі набіги і старалися обминути укріплені населені пункти. Монголо–татарські ж орди мали великий досвід взяття, здавалося б, неприступних фортець. Не становило тому для них і ніякої серйозної перешкоди місто на Десні. «Оже и тараны на нь поставиша, и меташа на нь каменіем в полтора перестрела, — описує літописець ординський наступ на Чернігів, — а камень якоже можаху 4 мужи подняты».[22]
18 жовтня 1239 року[23] загарбникам вдалось завдяки безперервному приступу проникнути у місто і «град пожегше, и люди избите, и монастырь пограбиша».[24] За однією з легенд дружина князя Мстислава Глібовича Домникія викинулася з красного терему побіля Спаського собору[25] і розбилась, аби не терпіти наругу, її нібито поховано біля П’ятницької церкви.
Велика кількість кісток в галереях Антонієвих печер Іллінського монастиря свідчить, що ченці теж чинили опір завойовникам–ординцям і прийняли мученицьку смерть.[26] Після монголо–татарської навали у підземних комплексах протягом наступних 2—3 століть не відновлюється чернече життя. Подібна доля чекала й Єлецько–Успенський монастир.[27] Чернігівського єпископа Порфира орда забрала з собою і «их доведь Глухова, отпустиша».[28] Очевидно, його використовували як парламентаря — для прискорення здачі міста. Розповідь єпископа про падіння Чернігова, за задумом ординців, настрахає глухівчан і відверне їх від марного опору. Цього результату вони явно досягли, бо Глухів не був підданий вогню і розоренню.[29]
Сучасні археологічні дослідження Чернігова дали великий підтверджувальний матеріал щодо руйнівної пожежі жовтня 1239 року — дерев’яні будівлі пограбованого міста в основному згоріли. На щастя, кам’яні Спаський собор та інші храми вціліли.[30] Щоправда, вони потребували значного ремонту.[31] У Спаському соборі вигоріли внутрішні оздоби,[32] а також були пошкоджені, як вважають деякі дослідники, куполи.[33] Дуже важко гадати, що сталося з 25–тисячним населенням міста. Маємо у цьому зв’язку кілька версій і, зокрема, дуже авторитетне свідчення тієї доби, написане католицьким монахом — домініканцем Планом Карпіні, який за ухвалою Ліонського собору їздив у 1247 році на переговори з монголо–татарським урядом.
«Стоячи ж під фортецею, — писав він, побувавши на зруйнованих і підкорених землях, — татари ласкавими словами улещують обложених, обіцяючи їм багато, щоб вони здались. Якщо ж здадуться, то говорять їм: вийдіть, хай обдаруємо вас за нашим звичаєм. Коли ж ті вийдуть, то питають, хто з них знає яке ремесло, і таких залишають; решту ж, крім тих, яких схочуть мати рабами, вбивають сокирами. Хоч декого, як сказано, лишають вони в живих, але людей знатних і почесних не щадять ніколи. Коли, зовсім несподівано, деякі з них лишаються живими, то нізащо не звільняють їх від рабства. Усіх узятих у бою в полон убивають, хіба що деяких схочуть залишити як рабів».[34] Оскільки чернігівці чинили запеклий опір, то їм швидше всього всім, крім окремих священнослужителів, був винесений смертний вирок. Розміри винищення людності щоправда були меншими, ніж насправді проживало у місті людей. Перед нашестям загарбників, як повідомляє одна з найдавніших чернігівських писемних пам’яток XIII століття, «а ини в дальнии земли бежаша, ины же крыющеся в лесех и во пещерах и во пропастех земных».[35]
За свідченням Любецького синодика, у третій чверті XIII сторіччя в Чернігівському князівстві налічувалось 120 тисяч19 чоловік.[36] «Взагалі кількість оселищ найбільш зменшилася в південній Сіверщині на лівому боці Десни та навколо Чернігова, — зазначає дослідник О. Андріяшев. — Решта країни, що її здебільшого вкривали ліси, зазнала багато менше шкоди».[37] Південь Чернігово–Сіверщини дійсно після 1239 року виглядає дуже спустошеним: очевидно, ці мешканці або масово перемістилися у безпечніші місця, або були забрані в полон і використовувались як раби. Окремі загони монголо–татар здійснили рейди і на північ від спаленого Чернігова. У ті дні припиняє існування багате ремісничо–промислове селище поблизу села Автуничі Городнянського району.[38] Під час археологічних розкопок тут виявлено вістря татарської стріли.
Певні ознаки вказують на те, що був підданий вогню і Любеч[39] та його округа, бо в окремих прилеглих селищах на рубежі середини XIII ст. припиняється життя.[40] Археологічне дослідження 26 городищ, 155 селищ у межиріччі Десни та Дніпра (Чернігівський, Ріпкинський райони) теж фіксують їх занепад. «Переважна кількість селищ припиняє своє існування, — констатують їх дослідники О. Шекун та Е. Веремейчик. — Поселення другої половини XIII—XIV в.в. виникають на нових місцях, іноді в менш зручних топографічних умовах».[41] Згадане дає підставу зробити висновок, що велика частина людності Чернігово–Сіверщини була все ж таки забрана в рабство. Ординці, як підтверджують численні джерела, мали великі доходи від торгівлі невільниками в Русі. Метою більшості походів монголо–татар було не стільки захоплення нових територій, як отримання значних доходів від полону ремісників, грабунку цінностей.[42] Після їх проходження на захоплених територіях занепадало ремесло.[43] Безліч полонених вони захопили і в суміжних з руськими князівствами землях.[44] Русичі десятками тисяч продавались у Малу Азію, Сірію, Єгипет, Північну Африку, Іспанію.[45] Крім того, потребувало поповнення і військо загарбників. У Батия було 150 тисяч татар та 450 тисяч військовиків з підкорених ним народів.[46] Останні використовувались засобами примусу, під страхом смертельної кари при штурмі фортець, у найнебезпечніших місцях прориву тощо.
Мстислав Глібович після падіння Чернігова прибув з сумною звісткою до Києва.
