Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - Сергій Олегович Павленко
Конфліктна ситуація зими 1232/33 років вирішилася без війни: прихід Данила Галицького у Київ погасив наступальні заміри Чернігова. За подібним сценарієм розв’язувалася суперечність між вищезгаданими героями восени 1234 року.[7] Військо Михайла Всеволодовича і його союзника Ізяслава Мстиславовича зняло облогу Києва у зв’язку з наближенням галицького війська князя Данила, який саме утвердився в Галичі. На цей раз Володимир Рюрикович разом з своїм оборонцем вирішили здійснити контрудар.
«…І рушили бони обидва до Чернігова, і прийшов до них Мстислав Глібович,14 — оповідає про це літопис. — А звідти пішли вони, грабуючи землю (Чернігівську), і взяли багато городів по Десні. Тоді ж узяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів, і прийшли ото знову до Чернігова. І вчинили мир із Володимиром і Данилом Мстислав (Глібович) і чернігівці: лютий бо був бій коло Чернігова. Навіть і таран проти нього поставили, і метали каменем (на) півтора перестріли. А камінь (був такий), що його (ледве) могли чотири мужі сильні підняти».[8]
За деякими джерелами чернігівці, не витримавши облоги, здалися.[9] Але їх поразка була тимчасовою. Виснажене чотиримісячним походом по Сіверщині і облогою Чернігова військо Данила Галицького несподівано зазнало нападу чернігово–сіверців, яких зібрав Михайло Всеволодович з підлеглих йому удільних князівств. У лютій січі «много бы галичан и без числа», «Данило же едва уйде».[10]
У Києві його та Володимира Рюриковича чекала нова неприємність. Ізяслав Мстиславович, союзник Чернігова, привів сюди половців. Данило Галицький «хотів вийти (з Києва) додому лісовою стороною»,[11] але київський князь попрохав його дати спільну відсіч нападникам.
Союзники Києва, вийшовши з військом під Звенигород, скоро переконались, що сили половців надто великі. Володимир Рюрикович навіть перелякався: зібрався відступати. Данило Галицький, який зважаючи на поразку під Черніговом, не дуже–то й спочатку прагнув воювати, все ж вирішив дати бій. «(Так) не подобає! — передає літопис його слова київському князю. — Воїну, який кинувся в бій, або побіду здобути, або впасти од ворогів. Я ж забороняв вам, а нині бачу, що боязливу душу ви маєте. Чи я вам не сказав, що не годиться струдженим воям виступити проти свіжих? Так нині пощо ви тривожитесь? Виходьте супроти них!».[12]
Битва у травні 1235 року, незважаючи на активні наступальні атаки галичан, завершилась їх другою нищівною поразкою. Половці взяли в полон Володимира Рюриковича та його дружину, «и много зла створиша кияном»,[13] примусили іноземних купців дати їм великий викуп.
Київський стіл зайняв Ізяслав Мстиславович, а галицький — Михайло Всеволодович.[14] Причому чернігівський князь оволодів Галичем не силою. Його запросили сюди княжити бояри, прихильники Ольговичів.[15] Галицька партія, яка орієнтувалась на Чернігів, бажала мати далекого князя, аби правити від його імені. Діти Михайла Всеволодовича, до того ж, мали спадкоємні права на Галич: їх мати Олена Романівна була рідною сестрою Данила.
Княжий стіл у Чернігові у зв’язку з переміщенням резиденції князя Михайла у впливовий Галич зайняв[16] Мстислав Глібович, його двоюрідний брат. Можливо, він обійняв найвищу на Чернігово–Сіверщині посаду як намісник головного князя на час його відсутності.
У 1236 році Михайло Чернігівський веде оборонну війну віддалік рідної землі. Князь Данило, який, дивом врятувавшись від половецького полону, чинив репресії щодо вірних Чернігову галичан, полонив болохівських князів і згуртував підлеглі йому сили для витіснення сіверських прибульців. У бойових діях на стороні Чернігова та Ізяслава Мстиславовича були задіяні поляки, угорці, половці і княжі дружини.[17]
Залучені союзники передусім дбали про власний зиск з князівської усобиці. Закликані половці, зокрема, нічим не допомігши, вкотре пограбували Галицьку землю і повернулися назад додому.
Улітку 1237 року Данило намагається приступом взяти Галич, де перебували якраз Михайло Всеволодович з сином Ростиславом і великим угорським гарнізоном. Повернути місто не вдається, і князь із своїм братом–спільником Васильком мстили обложеним — «пустошили удвох довкола Звенигорода».[18] Не вдався і другий приступ Галича.
У наступні місяці ворогуючі сторони то родичалися, то знову схрещували свої мечі. Князь Данило не мирився з втратою Галича і намагався будь–якою ціною заволодіти втраченими землями. Обставини сприяли йому.
Після захоплення у 1235 році половцями Києва київський стіл один за одним займали з травня 1235 р. по весну 1236 року Ізяслав Мстиславович, місяць—два весною 1236 р. Ярослав Всеволодович і стільки ж після нього Ізяслав Мстиславович, з травня 1236 р. по січень 1238 р. Володимир Рюрикович і після нього 2—3 місяці Ярослав Всеволодович.[19] У березні 1238 року настала черга і Михайла Всеволодовича. У Київ він прийшов, очевидно, за покликом Ярослава Всеволодовича, якому допоміг дещо раніше вигнати Володимира Рюриковича.[19] У Суздалі 4 березня 1238 року монголами був вбитий князівський старшина Мономаховичів — Юрій Всеволодович. На братове місце, ще не знаючи розмаху винищення русичів, поїхав «брати справу у свої руки» Ярослав Всеволодович. Замирення, яке склалось між ним і Михайлом Всеволодовичем у 1233 році, пережита трагедія (у день весілля їхніх дітей нареченого дочки чернігівського князя отруюють), сприяли поєднанню їх інтересів у нових обставинах.
Мирне заволодіння у березні 1238 року Михайлом Всеволодовичем київським столом перетворило його, на перший погляд, у наймогутнішого володаря. Під його владою об’єдналися землі Чернігова, Києва, Галича. При наближенні загрози монголо–татарської навали цей позитивний момент, однак, не зіграв, та й, власне, не міг зіграти ніякої суттєвої ролі для мобілізації сил опору агресору.
Чернігово–Сіверські, Київські, Галицькі та інші землі були настільки ослаблені попередніми усобицями, що
