Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - Сергій Олегович Павленко

Про чисельність він не дав точної відповіді, але сказав, що нібито від всіх народів і всіх віросповідань приєднались до них.

ПРО НАМІРИ ВІДПОВІВ, що прагнуть вони весь світ собі підкорити і що наречено звище, що вони повинні весь світ за 39 літ спустошити, підтверджуючи це тим, що як колись божа кара очистила світ потопом, так і тепер нашестя їхнє очистить цей світ руйнівним мечем. Іакож, вважають вони, чекають на них жорстокі сутички з римлянами та іншими латинянами, але неясно їм, переможуть вони чи будуть переможені; (але) якщо переможуть, повинні владарювати над усім світом.

ПРО ДОТРИМАННЯ ДОГОВОРІВ ВІДПОВІВ, що цілком дотримуються договорів з тими, хто відразу ж їм здається, відбираючи з їх числа воїнів, ремісників для різних служб зовсім не даючи пощади тим, хто чекає їх натиску.

ПРО ПРИЙОМ ПОСЛІВ ВІДПОВІВ, що приймають їх доброзичливо, розпитують і відпускають.

У кінці, коли його запитали про переправу через ріки і моря, сказав, що ріки вони перепливають на конях, і що в трьох місцях споряджають судна на моря.

Сказав також, що хтось з тартар на ім’я Калалідин, зять Чиркана, був вигнаний з Русію, оскільки був спійманий на брехні. Лише дякуючи його дружині, його помилували, а не вбили.

Більше нічого про діяння тартарів йому не повідав».[64]

Дипломатичні переговори посланця Михайла Всеволодовича з Римом, представниками інших земель попереджували про небезпеку, яка насувалась на Європу. На жаль, ті, до кого звертались прибульці з Києва, не активізовували мобілізаційні процеси у своїх краях та країнах, залишались пасивними спостерігачами дій ординців. Нищівне руйнування Русі сприймалось співчутливо, але і водночас як закономірність, породжена безсиллям княжої влади.

Так, переговори Михайла Всеволодовича з угорським королем Белою, як на нашу думку, передусім не мали успіху у зв’язку з явним ослабленням позицій гостя. На початку 1239 року Данило Галицький, скориставшись тим, що Ростислав, син Михайла Чернігівського, пішов у похід в Литву, повертає собі Галич.[65] Недруги ж Михайла Всеволодовича, почувши про від’їзд князя з Києва з дипломатичною місією, вживають ряд заходів щодо усунення його взагалі від будь–яких владних повноважень. Так, місто займає спочатку Ростислав Мстиславович22 потім Данило Галицький.23 Луцький і перемильський князь Ярослав Інгваревич (а не Ярослав Всеволодович,[66] як передбачає дослідник А. Горський) захоплює в Каменці втікачів від київського перевороту «княгиню Михайлову со множеством полона».[67]

Арешт восени 1239 року дружини Михайла Чернігівського Олени з прихильними до її чоловіка боярами, свитою порушило недавню рівновагу сил, що встановилася між князівствами. Фактично Михайло Всеволодович перед Батиєвою навалою стає князем без землі. Король Бела, враховуючи ці обставини, не зважився віддати свою дочку Анну за його сина, Ростислава Михайловича.[68]

Прохолодний прийом недавнього союзника змушує батька й сина від’їздити до польського князя Кондрата і від нього вже вести переговори про повернення дружини і матері. Княгиню Олену як сестру випросив у Ярослава Інгваревича Данило Галицький. Отже, Михайло Всеволодович звертався до братів дружини — Данила й Василька — як переможений і принижений князь: «Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв, — то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, — невірні галичани не давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати».[69]

Данило й Василько вирішили замиритися з ним. Брати порадилися і пообіцяли24 віддати Михайлу Чернігівському Київ, Ростиславу ж — Луцьк.[70] Михайло Всеволодович з дружиною залишився гостювати у Данила Галицького. Господарі дали гостям «пшениці багато, і меду, і худоби, і овець доволі».[71] У мирі вони зустріли того ж 1240 року прихід незліченних орд Батия.

Восени 1240 року орди Батия підійшли до Києва: «І не було чути (нічого) од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його і од звуків іржання стад коней його»,[1] — інформує літописець.

За Псковським літописом оборона Києва тривала 10 тижнів та 425 дні.[2] 6 грудня 1240 року загарбники зламали опір мужніх киян.[3]

«…Нечестивіи варвары, — повідомляє «Київський синопсис», — овнами или таранами стены каменныя монастьірскія столкши и до основанія сокрушивши, в святую обитель внидоша, людей всякого чина посекоша, иных плениша, и самую небеси подобную церковь пресвятыя Богородицы Печерскую оскверниша… и весь монастырь со всеми украшеніями и каменными стенами до основанія искорениша и разметаша».[4]

Монголо–татари залишили живим головного організатора відчайдушного опору — намісника Данила Галицького Дмитра у нагороду за його незламність.[5] Орди, пограбувавши Київ, посунули Київщиною, Галичиною і Волинню далі на Угорщину, Польщу.[6] По дорозі вони знищили «несть числа»[7] міст і сіл. Були спалені Володимир, Галич та інші провідні князівські опорні пункти. Археологічні дослідження підтверджують нещадність загарбників, їх хижацьке нищення людей та осель на великих просторах.[8]

Михайло Чернігівський після взяття ординцями Києва поїхав з родиною до Польщі до свого родича Кондрата І