Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - Сергій Олегович Павленко

голоду 42 тисячі новгородців. ">12 оселившись на Придесенні, перетворилась у потенційне вогнище небезпеки. Будь–яке коливання амплітуди новгородських настроїв у бік від Ярослава вона могла використати на свою користь. Восени 1231 року Чернігово–Сіверщина тому не випадково зазнає нападу з півночі. «Ходи Ярослав ратію на Церниговскую волость с Новгородци, — повідомляє літопис, — и с всею властью своею на Міхаила, и пожьже Шереньск, и стояв под Мосалском и вспятися вспять, истратив обилія много».[47]

Невдалий похід, все ж певною мірою налякав новгородських вигнанців. Вони шукали прихистку і в інших місцях, зокрема Пскові. Опозиціонери, незважаючи на розпорошеність сил, намагалися і здаля впливати на події в Новгороді. Вони загітували зайняти новгородський стіл Святослава Трубчевського. Та і ця чергова спроба вигнанців зазнала поразки.

Кількарічній конфронтації, підозрам у підступній політиці (через суперечності, нестихаючу боротьбу новгородських партій) ворогуючі князі вирішили покласти край у 1233 році шлюбом дітей. У Ярослава був п’ятнадцятирічний син Федір, у Михайла Чернігівського — дочка Феодулія, якій виповнився 21 рік. Весілля, на яке з’їхалися миритися–пирувати князі, всупереч їх волі перетворилося в трагедію.

«Преставився князь Федор… — повідомляє скупо літопис, — и кто не пожалует сего? Свадьба пристроена бе, меды посычены, невеста приведена, а князя позвани. И бысть в веселия место плач и сетование».[48]

У скупих літописних рядках не знаходимо роз’яснення, чому раптово помер син Ярослава. Контекст же подій вказує на навмисне його вбивство шляхом отруєння. У розладі шлюбу, подальшій ворожнечі між Ярославом та Михайлом Чернігівським були насамперед зацікавлені новгородці–вигнанці. Родичання і примирення князів позбавляло їх останньої надії повернутися з успіхом в Новгород після всіх поразок і неприємностей. Фактично вони ставали нікому не потрібними. Потрапивши у глухий кут безвиході, вони, на нашу думку, наважилися на зухвалу і підступну дію.

Всупереч бажанню противників замирення князів смерть Федора в якійсь мірі реабілітувала в очах Ярослава Михайла Всеволодовича. Адже останній, незважаючи на постійні мирні заяви, не безпідставно підозрювався у підбурюванні новгородської партії, лихих користолюбних задумах. Насправді ж, як показав сумний інцидент з розладом шлюбу їх дітей, ініціатором протистояння, його збереження була інша сила.

Дочка Михайла Всеволодовича Феодулія після трагічної смерті нареченого постриглася в черниці під іменем Євфросинії.[49] У Суздальському монастирі вона «изцелеваше многи»[50] хворих, вела суворий подвижницький

спосіб життя і, за словами автора житія про неї, «всех россійских постниц»[51] перевершила. Високий рівень знань допоміг їй швидко завоювати авторитет серед черниць і очолити їх колектив.

«Нигде же бо не белши таков монастырь по всей Россіи великой, — зазначав про її діяння агіограф, — ни устрои благочиніе и от трудов покой черноризицам, ни таких изрядных, ни трудоположных, иже в посте просіявших черноризниц обретеся».[52]

Єфросинія13 Суздальська проголошена церквою святою.[53]

Розділ III
ВОЛОДАР КИЄВА, ГАЛИЧА Й ЧЕРНІГОВА

Узимку 1232/33 років Михайло Всеволодович зібрався у похід на недавнього союзника і надійного посередника у мирних переговорах з Олегом Курським, Ярославом Всеволодовичем — Володимира Рюриковича, що займав з червня 1223 року київський стіл. Ще весною 1231 року між ними були досить–таки дружні стосунки. Тоді князі, як повідомляє «Лаврентіївський літопис», разом пирували у Києві на посвяті ростовського єпископа: «Бяхуть же в то время инии князи русьстии на соньме в Кыєв: Михаил князь черниговьськый, и сын єго Ростислав, Мстиславич Мстислав, Ярослав, Изяслав и Ростислав Борисович, и инии мнози князи, иже беша в святий Софьи на священьє Кирилово, и праздноваша светлый он праздник и святий Софьи, и еша и пиша того дни в манастыри святыя Богородица Печерсьския много множество людий преизлиха зело, ихже не бе мощи исчести».[1]

Мотиви виникнення суперечностей між князями літописи не повідомляють. Гіпотетично прояснити різку зміну у взаємовідносинах між Черніговом та Києвом можна кількома причинами.

Перша з них. Каральний похід восени 1231 року проти Михайла Чернігівського як князя, що дав прихисток опальним новгородцям, був не тільки справою Ярослава Всеволодовича, а й всіх Мономаховичів. Є, зокрема, відомості, що Чернігово–Сіверщину тривожив у 1232 році і великий князь суздальський Юрій.[2] Отже. цілком ймовірно, що за його проханням київський князь Володимир Рюрикович як один з Мономаховичів виконував ті чи інші тактичні завдання на Сіверщині, і таким чином викликав у Чернігова неприязнь, образу.

Друга причина. Володимир Рюрикович, всупереч інтересам і стратегії Михайла Всеволодовича, помирився з недавнім їх спільним ворогом, Данилом Галицьким. Не випадково при виникненні загрози з Чернігова київський князь послав гінця до Данила з посланням: «Іде на мене Михайло. Поможи–но мені, брате!».[3]

Під 1234 роком у літописі руському є такий запис: «Коли ж Володимир (Рюрикович) перебував у Києві (на княжінні), прислав він сина свого Ростислава в Галич, і (Данило) зав’язав із ним (Володимиром), братство і приязнь велику».[4]

Третя причина. Вигідний союз між Володимиром Рюриковичем і Данилом Галицьким значно обмежив ті чи інші інтереси союзників Чернігова — князів пінських, болохівських, які постійно зазнають кривд від агресивного сусіда. М. Костомаров вважає, що похід 1234 року на Київ Михайло Всеволодович розпочав, виконуючи союзницькі зобов’язання перед болохівськими князями.[5]

Зрозуміло, можна проектувати й інші вагомі причини. З точкою зору дослідника А. Горського про те, що Михайло Всеволодович «здійснив свою першу спробу претендувати на Київ»,[6] можна погодитися лише за однієї умови: Володимир Рюрикович перед цим або зрадив його як союзника, і таким чином, як мовиться, спалив всі мости товариського добросусідства, або вчинив щодо Чернігова якийсь підступний замір, який розкрився. Погрожувати Києву ні з того, ні з сього, без цих обставин, не було рації. Звертає на себе увагу