Споконвічна земля - Володимир Броніславович Бєлінський
Послухаємо першого ректора Київського університету професорам. О. Максимовича(1804–1873):
«Синів у Федора Даниловича було два, Василь та Данило. Першого з них сучасники називали Василем Красним» [49, с. 13].
Пропоную разом дослідити, чому посол двох королів до Великого князя Вітовта пойменував князя Василя Красного (Острозького) — Гедігольдом.
Гілльбер де–Ланноа написав свій звіт королям (спогади) французькою мовою, додаючи до нього голландські слова. Тобто він одночасно володів французькою та фламандськими мовами. Бо голландська (фламандська) мова є звичайним відгалуженням «західно–германської групи індоєвропейської сім’ї мов» [25, том 17, с. 574].
Як освічена людина, він знав латинську мову. Певно, знав іспанську та англійську мови, бо воював в Іспанії та служив англійському королю.
На початку XV століття людей ще величали одним іменем, інколи додаючи уточнюючий прикметник чи якусь іншу ознаку.
З грецької Василь — це Василіус — володар (імператор, цар, король, князь, хан, султан тощо). Слово «Красний», в нашому розумінні, англійською мовою кажуть — «гольд» — золотий.
Та назвати Василя Красного — Василіус–Гольд Гілльбер де–Ланноа не міг. Це не відповідало дійсності. Василіусом (Великим князем) Великого Литовсько–Руського князівства був Вітовт.
Певно, французові пояснили, що назвати Василя Красного одним словом Гольд буде неправильно. Тому й з’явилося — Гедігольд. І з’явилося в Європі давно.
Зазначимо, що з першою частиною слова «Геді» лицар Гілльбер де–Ланноа поводився надзвичайно вільно. Коли автор дослідження звернувся до мовного оригіналу праці де–Ланноа, а її частково навів професор Ф. К. Брун, то тільки на двох сторінках наведеного тексту, знайшов три різних його написання: Guedigold, Gheldigold, Gueldigold. Звичайно, це могла бути й помилка друкарні, а не Гілльбера де–Ланноа. Але професор Ф. К. Брун, бувши людиною педантичною та уважною, на ці розбіжності не звернув уваги. Щось в цьому приховано. Хоча зазначимо, що польські та російські імперські історики, які працювали в минулі століття зі спогадами Гілльбера де–Ланноа, були не зацікавлені вносити істину до цього питання. Жодна з цих імперій не бажала бачити володарем великого Поділля руського (українського) династичного князя, рід якого сягав у IX століття, до Святого Володимира та пізнішого — Данила Галицького.
Особливо цього не бажали польські історики, які почали працювати з матеріалом першими, одразу ж по його публікації у 1840 році «Обществом библиофилов в Монсе». Тому що Польський король Казимир, посягаючи на Галицьке князівство, ще у 1350–ті роки у листі до Константинопольського патріарха писав неправду:
«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й… Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі…» [48, с. 148].
Як бачимо, польський король Казимир у листі до Константинопольського Патріарха блудив словом, бо нащадки славних володарів Русі — Острозькі, на ті часи були живі.
І саме князі Дмитро і Данило, як представники давнього роду Рюриковичів, у 1340 році розгромили польського короля Казимира Владиславича, що зазіхнув на Галицьку землю та Львів.
Послухаємо професорам. О. Максимовича:
«… В 1340 году Краковский король Казимир Владиславич посягнул в первый раз на завладение землею Галицкою или Львовскою — но был разбит Данилом» [49, с. 7].
То як же могли польські історики спростовувати свого «Краля Ляхії», засвідчуючи в 1411–1423 роках князювання Василя Красного (Острозького) на Поділлі, коли із 1430 року уже новий «Краль Ляхії» Ягайло розпочав захоплення Поділля?
Тому й вигадали міфічного найманця «Гедігольда»! А московити й не думали цю вигадку заперечувати, хоча її видно неозброєним оком.
Шкода тільки, що й українські історики підспівували огидній облуді довгі роки.
Що стосується першої частини слова Геді–гольд, то, на думку автора, це є пом’якшене скорочення від слова — герольд — в перекладі з латини — носій герба. Отож — золотий носій давнього княжого герба України (Русі). Таке дослідження для польської та російської історичних наук вкрай небажане.
Було би надзвичайно доцільно Академії наук України дослідити оригінали праці Гілльбера де–Ланноа і перші їхні видання в Англії та Франції. Врешті–решт — це обов’язок українських істориків. Годі співати польських і московських пісень про вигаданого найманця «Гедігольда».
Після відкриття Рюриківського князівського роду на Волині (Острозьких), а це по суті у Великому Галицько–Волинському князівстві, немає права на існування історична теза про згасання роду Данила Галицького на початку XIV століття. Це вигадка польської імперської історіографії, що виправдовує польську агресію та завоювання спочатку Галичини, а потім — Поділля.
Як уже говорилося, перша відома особа із князівського роду Острозьких — князь Данило 1340 року вщент розгромив польського короля Казимира, який зазіхав на Львівську землю. Тобто він протистояв польському королеві свідомо, не дозволяючи зазіхати на чужий спадок.
Ось як ті далекі події трактують сучасні історики знаменитої Острозької академії:
«Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога… Про Данила збереглося дуже мало свідчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько–Волинської держави (середина XIV ст.). Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на території Галичини, використовуючи допомогу татар. У принципі, нічого тут дивного немає. Його попередники, галицько–волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поляками… Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас, і він добре відомий дослідникам… мав він і власні збройні… (сили. — В. Б.), які використовував у боротьбі з поляками. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині…» [46, с. 11].
Автор ще раз привертає нашу увагу до того факту, що землі південної Волині, куди входив Острог, у 1290–1360 роках не належали до володінь Золотої Орди та володінь її сателітів, хоча князь Данило й користувався допомогою ханів у протистоянні з Польщею та Угорщиною, як його попередник Лев Данилович (1269–1301). Це ще раз засвідчує, що князь «Данило з Острога» належав до князівського роду та мав спадкові права на Львівську землю. Історія Золотої Орди не знає випадків, щоби хани надавали допомогу якійсь внутрішній «боярській олігархії», яка б виступала проти князів.
Отакі факти довелося наводити, аби
