Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк

До складу Київського братства в 1620 р. Сагайдачний вписав Запорізьке військо, що, власне, робило цю інституцію козацьким представництвом. Михайло Грушевський зазначав: «… записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко – зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах…»481.

У 1620—1621 рр. за ініціативи Сагайдачного була відновлена православна ієрархія в Речі Посполитій. Козацький ватажок скористався тим, що через українські землі проїздив Єрусалимський патріарх Феофан, який повертався додому з Москви. Сагайдачний вмовив патріарха висвятити митрополита й єпископа для Київської митрополії, що було таємно здійснено. Київським митрополитом висвятили Іова Борецького, який був пов’язаний із Київським братством (він деякий час працював ректором школи братства). Були висвячені й інші ієрархи.

Патріарх Феофан

У результаті цього була створена паралельна уніатській ієрархії ієрархія православна. Правда, влада Речі Посполитої не визнавала висвячених патріархом Феофаном (бл. 1570—1644) митрополита й єпископів. Вона вважала такі дії незаконними, а самого патріарха трактувала як турецького шпигуна. Наскільки ці звинувачення відповідали дійсності, говорити складно. Однак висвячення паралельної ієрархії, яка протистояла уніатському духовенству, безперечно, загострювало міжконфесійну боротьбу в Речі Посполитій і в кінцевому результаті було вигідне для Османської імперії, яка в той час планувала здійснити інвазію на терени українських земель. Безславно програна Річчю Посполитою туркам битва під Цецорою в 1620 р.482 відкривала для цього чималі можливості. Висвячені Феофаном ієрархи православної церкви в своїй більшості не ризикували виїздити з Києва, який фактично знаходився під контролем козаків. Вони знали, що їх можуть звинуватити в державній зраді і в будь-яку хвилину арештувати. Правда, і влада Речі Посполитої не робила якихось різких рухів проти ієрархів Феофанового свячення. Їй потрібні були козаки для боротьби з турками. Тому можновладці Речі Посполитої шукали порозуміння із Сагайдачним. Зрештою, ці кроки увінчалися успіхом. Сагайдачний, попри певні складнощі, зумів привернути козаків на бік Речі Посполитої в битві під Хотином у 1621 р. Саме завдячуючи козакам війська Речі Посполитої зуміли отримати перемогу в цій битві.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення шукали певних контактів із владою Речі Посполитої й намагалися виправдати свою діяльність. Одним із таких кроків стало написання в квітні 1621 р. твору під назвою «Протестація…». Підписаний цей твір був київським митрополитом Іовом Борецьким (1560? —1631), володимирсько-берестейським єпископом Єзикіїлом Курцевичем і єпископом премишлянським Ісайєю Копинським483. Твір за призначенням був ніби адміністративно-судовим документом. Водночас його можна трактувати і як твір публіцистичний. Мета твору – виправдати акт відновлення православної ієрархії. Загалом «Протестація…» була витримана у лояльному дусі до урядовців Речі Посполитої. У ній маємо намагання виправдати акт Феофанового свячення, також вимагалося визнати за православними їхні права й ліквідувати унію, оскільки вона «збурює державу».

Для нас «Протестація…» цікава тим, що в цьому творі чи не вперше в українській літературі маємо розгорнуту апологію козацтва. Вона є цілком зрозумілою. Адже козаки реально стали протекторами православних ієрархів. А ієрархи, зі свого боку, намагалися пером захистити козаків, творячи відповідні міфологеми.

«Що ж до козаків, – писалося в «Протестації…», – то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні». Автори твору намагалися спростувати думку щодо «простацтва» козаків, того, що їх ніби підбурили православні священнослужителі: «Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їхніх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають». Автори «Протестації…» намагалися зобразити козаків як побожних християн: «Тож і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають»484.

У «Протестації…» є намагання представити козаків не лише як ревнителів християнської віри, але і як нащадків «старої Русі», продовжувачів руських традицій: «До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі [приправивши колеса до човнів] плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали»485. У тогочасних умовах таке трактування козаків було справжньою «новиною». Адже їх і далі часто продовжували сприймати як розбійницькі елементи. І тут вони постають «племенем чесного народу руського», хоробрими лицарями, як і воїни «старої Русі».

Автори «Протестації…» спеціально підкреслюють, що предки козаків прийняли хрещення за часів князя Володимира: «Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть»486. Звернення уваги на Володимировому хрещенні предків козаків, з одного боку, це ще один (доволі суттєвий!) «аргумент» на користь їхнього староруського походження. З іншого боку,