Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Багатий археологічний матеріал Херсонеса, Ольвії та міст Боспору дає зразки антропоморфних, зооморфних, орнаментальних зображень, цілих композицій, сюжетних зображень, що мають у собі цінну інформацію про різні сторони життя мешканців поліса. Найчастіше такі зображення — на предметах культового значення. Навіть у часи, коли у копіюванні шедеврів мистецтва відбувається так зване приниження міфу, зведення його до побутових сцен, іноді навіть вульгарних, що доходили до панібратського ставлення до божества, карикатури на нього, не припинялося культове сприйняття зображеного божества, поклоніння йому.
У кожному місті Північного Причорномор’я виготовляли вдосталь звичайного і високохудожнього посуду, світильників і теракот. Якщо на перших порах посуд везли з відомих грецьких виробничих центрів, а нестачу доповнювали виготовленим вручну, то надалі присутність місцевих гончарів очевидна. Кераміка виготовлялася на місцях.
Звичайно ж, не обходилося без імпортів. Святковий посуд часто був мистецьким витвором, існували школи, майстерні. Такі витвори неодноразово з’являлися у причорноморських містах. Місцева еліта могла їх собі дозволити. Та навіть витончені мальовані вази копіювалися на місцях. З появою нових технік у виготовленні посуду чи його оздобленні — одразу з’являлися місцеві імітації. Те саме стосується виготовлення світильників чи зображень богів у теракоті. Особливо цим славилися боспорські міста. Уже не треба було купувати дорогі вироби з Афін чи Хіосу, а можна було такі, чи подібні до них, придбати у своєму місті або в сусідньому.
Нестачу майстрів із виготовлення глиняної продукції одразу видно за археологічними матеріалами: на азійській частині Боспору більше реставрованого посуду. Тобто його не викидали, а намагалися на довше зберегти. В окремих містах, як-от Тірі — ремонтовані або перероблені глиняні фігурки богів. Наприклад, якщо теракота розбилась так, що не вдається її скріпити, можна було обтесати основну частину зображення, скажімо, голову, і користуватися нею далі. Та це стосувалося часів кризи, здебільшого ж керамічна продукція вповні задовольняла потреби міст і навколишніх поселень.
Ювелірне мистецтво досягло значних висот завдяки попиту «варварської» еліти. Значного розвитку набули обробка чорних і кольорових металів, склоробство, будівельна справа, обробка дерева, кістки, ткацтво тощо. Слід лише не забувати, що статус майстра в давньогрецькому суспільстві ніколи не був високим. Бути художником, скульптором, архітектором, і навіть успішними у своїй справі, не вважалося тоді престижним.
Усі етапи розвитку давньогрецького мистецтва можна прослідкувати на поховальній скульптурі. Замовники надгробків намагалися відобразити співвідношення живих і померлих членів родини. Самого померлого виділяли на надмогильних зображеннях як розмірами, так і композиційно. Інші персонажі мали другорядне, іноді атрибутивне значення. Часто біля фігури померлого — зображення його дружини сидячи. Нерідко її фігура рівнозначна голові сім’ї, вона обернена до того, хто споглядає надгробок, має рівні права у бенкеті. Але здебільшого вона бере участь у споживанні принесених дарів, перебуває біля чоловіка сидячи, на відміну від усіх інших, але її позицію намічено так, що вона ніби теж прислуговує йому при трапезі.
Тут справді напрошується визначення «прислуговування» усіх учасників бенкету померлому. Недарма, описуючи сюжет надгробка, їх часто називають «слугами» чи «рабами». Вони часто тримають у руках предмети, пов’язані з трапезою, підносячи ці предмети до звеличеної пари, тобто — прислуговуючи їй. Але прислуговувань не стосується характерний жест деяких фігурок: права рука огортає пояс, ліва — торкається до щоки. Він пов’язаний з ритуальними жестами: обрізанням і покладанням волосся на смертне ложе, або іншим вираженням скорботи.
Поховальні процесії теж супроводжувалися відповідними вираженнями емоцій: голосінням і плачем у жінок, вириванням волосся і биттям голови в чоловіків. Ці жести можуть відображати свого роду ритуальний танець, адже поховання вважається одним із найскладніших сакральних дійств, де перехід (частиною якого є процесія) був надзвичайно насиченим символічним значенням.
«Дари» в руках маленьких фігурок могли бути предмети-символи на зразок поховальних символів у вазописі, які містили в собі відомості щодо того, яких дарунків потребували небіжчики для нового шлюбу-«возз’єднання», вже у потойбічному світі. Можливо, як і в сюжетах на поховальних вазах, на надгробках жінці підносять скриньку, що позначало прикрашання її перед весіллям.
Монумент, виготовлений з мармуру, привезений з Малої Греції чи замовлений у місцевого майстра, був доволі коштовним для родини і не мав би зображати зайвих чи не наповнених змістом предметів, а тим паче осіб. Значний час витрачався на збір коштів, виготовлення пам’ятника та встановлення його на могилі. Поховальний пам’ятник іноді замовляли ще до смерті голови сім’ї, який у такому випадку мав можливість впливати на іконографію та на якість самого твору мистецтва. Підтвердження цьому — херсонеські написи перших століть нашої ери, з яких довідуємося, що особа сама могла потурбуватися про атрибути і спосіб свого майбутнього поховання. Перший грецькою: «Еліс, син Еліти, амастрієць, поставив кістницю собі самому і дружині»; другий латиною, дослівно: «Живий, собі Аврелій Демас, який прожив 72 роки, поставив».
Про таку завбачливість голови сім’ї може свідчити зображення звеличеними одночасно двох осіб: чоловіка та дружини, які нечасто помирали одночасно. Або надгробок замовляли при житті одного з подружжя, або ж після смерті обох. Дружина, що сидить біля звеличеного померлого або похована разом з ним, або його оплакує. Некрополі інших античних центрів дають приклади, коли підземні склепи, над якими встановлено надгробки із зображеннями групи родичів, містять іншу кількість поховань, іноді меншу, ніж на надгробку.
Тенденція до підвищення якості надгробків свідчить про прагнення нащадків показати та увічнити свій внесок. Це вже не дорогоцінне вино чи кров великої рогатої худоби, пожертвувані навмисне для вшанування померлого і безслідно вилиті в землю. Це ті знаки шани, свідчення яких ще довго нагадуватимуть про дарувальників.
Такими свідченнями можна вважати і увічнення померлого в дорогоцінному і тривкому мармурі, і невеличкі зображення самих родичів. У випадку всиновлення про поховання дбав «вихованець» померлого, що, можливо, теж мало відображення в херсонеському надгробку. Прагнення виразити свою «причетність» до сакрального не нове для традиційних культур: зображення дарувальників удвічі чи втричі меншими за вшановуване божество знаходимо в мистецтві різних часів, від розписів єгипетських гробниць до християнського іконопису. Воно мало свої аналоги і в античній традиції. Це відображають і літературні джерела, і пам’ятки мистецтва.
На надгробках на вік або стать часто вказувала не словесна, а візуальна, інформація. Зокрема, зображення предметів для спорту — на надгробках юнаків, зброї — на надгробках дорослих чоловіків, посоха — на надгробках чоловіків старшого віку. Це були символи цінності померлих для поліса — чоловіка-воїна, юнака, який готується стати воїном, старого із життєвою мудрістю, що вирішує державні справи. Окрему вагу мало значення лікарів для херсонеситів. На їхніх надгробках атрибути діяльності — лікарські інструменти і навіть портретні зображення.
У пізньоантичний період у Північнопричорноморських містах з’являються зразки ранньохристиянського мистецтва. Ранньохристиянський живопис позначався бажанням виділитися з язичницького оточення, протиставити йому свою власну символіку, охоплену духом спіритуалізму і незрозумілу для
