Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Позбавлені чарів властивості капіталізму — його середній рівень. На мікрорівні йдеться про товариша, який вільний робити добре пиво, чи продати кілька сорочок, чи ігнорувати державні плани з продуктивності і просто бути самому собі господарем. На верхньому рівні — чиста теорія Сміта або, у більш локіанській формі, теорія свободи як найвищого прагнення етично свідомих людських починань. Середина менш приваблива: це те, чим капіталізм мусить бути, щоб втриматися. Суто «смітівського» ринку ніколи не існувало, і з багатого досвіду ми знаємо, що благонамірені ремісники зазвичай не витримують конкуренції. Якщо зараз майстерні французькі пекарі тримаються на плаву, то це завдяки субсидіям. Держава, так би мовити, переробляє прибутки капіталізму в його менш приємних формах, щоб підтримати естетично привабливих маргінальних підприємців.
Думаю, це в жодному разі не варто засуджувати. Але це таки послаблює чари системи на рівні високої теорії. Якийсь час у Східній Європі принади моральної непохитності та відмови йти на компроміс цілком свідомо переносилися з політичного дисидентства на економічні закони: ніяких компромісів щодо капіталізму, його треба переймати від «а» до «я». Підозрюю, що нині — хіба за винятком більш доктринерських кіл Вацлава Клауса, Лєшека Бальцеровича і ще жменьки затятих — така ідеологічна негнучкість менш поширена.
Обґрунтування приватизації, що розвивалося в 1970–1980-х роках, і принцип «трікл-даун»[48] економіки у Сполучених Штатах не обійшлися без риторики прав людини. Право на вільне підприємництво — за цією логікою — це просто ще одне право, важливе й чисте так само, як важливі й чисті всі інші права, якими ми переймаємося. Це було таке собі взаємне облагородження: ринок подають не просто як певний тип економічної системи, а як зразок тієї свободи, яку представляють бідолашні дисиденти десь у Радянському Союзі та Східній Європі.
Їх об’єднує Гаєк. Пам’ятаймо, його міркування на користь необмеженого ринку зовсім не були передусім економічними. То була політична позиція, що випливала з Гаєкового міжвоєнного досвіду авторитаризму в Австрії та неможливості розрізнити різновиди свободи. З його погляду, право А не вдасться зберегти, жертвуючи чи ризикуючи правом Б, хоч які вигоди ти при цьому отримаєш. Рано чи пізно ти втратиш обидва права.
У це бачення добре вписувалася ситуація комуністичної Центральної Європи: постійне нагадування, що, коли пожертвувати економічною свободою, втрата політичних прав не забариться. А це, своєю чергою, якраз доречно підкріплювало підхід Рейґана — Тетчер, за яким право заробити будь-яку суму грошей без перешкод із боку держави належить до того ж неподільного комплексу прав, що і свобода слова.
Мабуть, варто собі нагадати, що Адам Сміт думав інакше. Безперечно, інакше думала й більшість неокласичних економістів. Їм і на гадку не спало би припускати, що існує необхідний і постійний зв’язок між формами економічного життя й усіма іншими аспектами людського існування. Вони вважали, що для економіки корисні внутрішні правила й логіка людської вигоди, однак думка про те, що лише економіка може надати сенсу людському існуванню на землі, здалася б їм надзвичайно безпорадною.
Захист вільного ринку в XX столітті має цілком конкретні центральноєвропейські (австрійські) витоки, пов’язані з міжвоєнною кризою й особливою Гаєковою інтерпретацією кризи. У перебільшеній і дистильованій формі ця інтерпретація разом з її ймовірними наслідками повернулася через Чикаго й Вашингтон до Центральної Європи. Відповідальність за такі своєрідні переміщення — опосередкована, проте першочергова, — зрозуміло, лежить на комуністах.
Щоб відбулися саме такі метаморфози, ринок мав стати чимось більшим, ніж просто отримувачем держави: він мав стати джерелом прав або навіть джерелом етики. Ринок уже не був обмежений власними кордонами, що уможливлюють приватне життя завдяки приватній власності на індивідуальному рівні або захищають громадянське суспільство перед державою. У викладі Гаєка чи в його неявному східноєвропейському відтворенні ринок розширює свої повноваження, охоплює публічне й приватне водночас. Він не те щоби встановлює умови для морального життя — він і є моральним життям, цілком достатнім.
Якби Горбачов пустив Східну Європу за течією в середині чи наприкінці 1970-х років, це викликало б серйозні дискусії про можливі наслідки. Лівиці довелося би повністю переосмислити гранд-наратив марксизму. Однак, думаю, тоді цілком міг би з’явитись і зустрічний наратив, що охоплював би і якусь версію ринку: звісно, це була б революція в категоріях радикальної політики, яка, втім, усе ще трималася б на відстані від консервативних чи класично ліберальних вихідних пунктів.
Проте до останньої декади XX століття опозицію у Східній Європі часто й небезпідставно представляли не лише як революцію в політиці, а також як революцію проти політики. Ця переміна дала шанс розумнішим із неолібералів: спосіб скинути за борт дисидентів, залишивши собі їхній одяг. Якщо на зміну звичній політиці прийшла «антиполітика», ми живемо в постполітичному світі. А що залишається в постполітичному світі, позбавленому етичного сенсу чи історичного наративу? Напевно не суспільство. Залишаються — як, ми знаємо, заявляла Марґарет Тетчер — тільки «родини й особистості». І їхня вигода, економічно визначена.
7. Цілості й уламки: європейський історик
Я полишив Оксфорд 1987-го і погодився на роботу в Нью-Йорку. Через два роки незчувся, як опинився в дивовижному вирі революцій 1989-го. У грудні того року, сидячи у віденському таксі, я довідався з радіо про скинення Чаушеску в Румунії — останню і най-жорстокішу драму в низці подій, які привели до падіння комунізму в регіоні. Що це означало для нашої картини повоєнної Європи, яка передбачала, що східноєвропейські комуністичні режими з нами надовго? Що означали зміни у східній половині Європи для західної половини з її нововіднайденою Європейською Спільнотою?
Пам’ятаю, як виразно подумав, що хтось має написати про це нову книжку. Стара історія швидко розплутувалася, хоча ще не було видно форми, якої ми надамо їй у майбутньому. Я спішно вирішив, що сам хотів би написати таку книжку, і сів читати до неї матеріали — цей процес неочікувано затягнувся на десять років. Але на момент, коли в грудні 1991 року Радянському Союзові настав кінець, я був цілком упевнений, що ухвалив правильне рішення.
У 1992-му, пропрацювавши у Нью-Йоркському університеті п’ять років, я очолив його історичний факультет. У цій ролі було б надзвичайно необачним заохочувати залицяння магістранток свого ж факультету, а тим паче самому їх зваблювати. Утім, на щастя, відбулося саме це. На початку 1990-х я був, мабуть, єдиним на весь факультет підхожим кавалером (неодруженим, гетеросексуальним, віком до сімдесяти). Дженніфер Гоманс навчалася на балерину
