Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Думаю, проблема ось у чому: історія Центральної Європи у XX столітті така страшенно проблематична, що менш виразні інтелектуальні, соціальні й культурні течії майже невидимі для зовнішніх спостерігачів. У кожному разі, як давно зауважив Ларрі Вулф, це та частина світу, яку західна уява постійно переписує відповідно до вже наявного сценарію.
Дозволь згадати ще одного поляка, який, мабуть, вплинув на світову історію більше, ніж будь-який польський інтелектуал, за винятком хіба що Папи: Єжи Ґедройць, редактор «Культури», найважливішого польського журналу комуністичної доби. Ґедройць був, можливо, найважливішим лібералом Холодної війни, хоча сам нічого особливого не написав, а за межами Польщі про нього майже ніхто не чув. З будинку в Мезон-Ляффіті неподалік Парижа він зумів створити цілком паралельне польське й загалом східноєвропейське інтелектуальне життя. Він створив східну політику, чи радше велику стратегію, яка провела Польщу через важкі 1990-ті роки після розпаду Радянського Союзу. Але все це він зробив так, що ніхто у Франції, де він жив і працював, насправді не зауважив його праці від 1950-х до 1980-х.
У розмовах Єжи Ґедройця з Барбарою Торуньчик 1981 року є кумедний момент: вона питає, чи Захід якось на нього вплинув, а він категорично відказує «ні». Потім питання, чи він намагався вплинути на Францію. І Ґедройць каже щось на кшталт: «Шановна пані, це не має ніякого сенсу, із Заходу не видобудеш нічого, крім сліз і грошей».
Насправді історія складніша. Чеслав Мілош говорить про нерозділену любов, про сльози, що мають текти не по одному обличчю. Східна Європа хоче не лише співчуття й підтримки, вона хоче, щоб її зрозуміли. І зрозуміли заради неї самої, а не в застосунку до якихось західних цілей. Мій досвід взаємодії з найрізноманітнішими центральноєвропейцями всіх політичних рівнів і поколінь, від 1960-х до 1990-х, незмінно супроводжувався їхнім відчуттям, що їх не розуміють.
Думаю, жоден достатньо чутливий західний спостерігач, який стикався з центральноєвропейцями у XX столітті, не уникнув цього досвіду нерозділеної любові. Ми особливі, кажуть тобі, а ти наших особливостей і осібності не бачиш. А ми проводимо час, то намагаючись тобі пояснити, то заламуючи руки з відчаю, що ти ніколи й нізащо не зрозумієш.
Цікаво, чи це можна розглядати як серйозну невдачу комунізму. Комунізм мав бути втіленням, зразком і розповсюджувачем універсальної, а отже, універсально зрозумілої культури. Але у Східній Європі він створив заглиблені в себе, культурно доволі етноцентричні місця. Саме тому образ космополітичної Центральної Європи за Кундерою — у своїй суті антикомуністичний. Навіть пізніше інтелектуали знатимуть головні європейські мови значно гірше, ніж знали в нібито варварський міжвоєнний період. Банальна проблема розуміння знакових письменників, як-от Гавела чи Мілоша, полягає зокрема в тому, що хтось мусить їх перекласти.
Мені здається критичним розрив між поколіннями. Центральна Європа Ніколаса Калдора, угорського економіста, з яким я знався в Кембриджі, усе ще була німецькомовною Центральною Європою. Ніхто нічого не перекладав, бо всі з усіма розмовляли німецькою, і публікуватися теж могли німецькою. А наступне покоління вже писало угорською. Єдина іноземна мова, яку воно обов’язково вивчало, — російська, двічі непридатна: вони не хотіли нею послуговуватися, а тому так і не вивчали як слід. Щоб дійти на Захід, усі твори потребували перекладу.
Ось Адам Міхнік — той рідкісний європеєць справді історичного значення, який не працює з англійською мовою. Його твори й виступи доводиться перекладати з французької (незвична для наших часів ситуація), і в результаті для американців він менш помітний, ніж був би помітний тридцять років тому, скажімо, для англійської чи французької аудиторії. Скажу навіть більше: ті інтелектуали зі Східної Європи, які добре приживаються в західних культурах і мовах, дедалі менш репрезентативні. Ті болгари, які опинилися в Парижі часів Холодної війни, — Цветан Тодоров, наприклад, або Юлія Кристева — досить вільно плавають у французькому інтелектуальному житті. Але вони пропонують нам дуже спотворений, викривлений образ культури, з якої вийшли.
Проте цю думку можна обернути навспак і згадати, що переклад із цих складних мов часто вимагав особистих, ризикованих, інколи зовсім складних рішень і витрати грошей там, де їх і так замало. Коли Мілош 1951 року вирішив виїхати з Польщі, він, по суті, переховувався в Мезон-Ляффіті, де мала будинок і свою маленьку друкарню «Культура». Ґедройць приймає рішення надрукувати «Поневолений розум», який тоді можна буде перекласти. Але перекласти його можна тільки тому, що Мілош обрав виїхати, і тому, що Ґедройць захотів про нього подбати.
Але в цьому всьому мене цікавить політичний бік, адже Ґедройць зовсім не поділяє ідей «Поневоленого розуму». На його думку, Мілош дарма вдається до складних літературних метафор, кетману[46] й Мурті-Бінґа[47], щоб пояснити привабливість комуністичної влади для інтелектуалів у потребі. Він вважає, що в Польщі річ завжди винятково у грошах і боягузтві. Утім, він бачить, що видати Мілоша буде корисно з політичних міркувань: ця книжка забезпечить алібі польським письменникам, які чинили інтелектуальні злочини в часи сталінізму.
Корисна неправда.
Ґедройць так і каже. Також ця неправда, як ти вже натякав, дає щось на зразок алібі західним марксистам, комуністам, людям, які одужують від комунізму, бо дуже легко зрозуміти власний потяг до марксизму з погляду кетману, коли зовні ти піддаєшся, але вважаєш, що чиниш внутрішній опір, або з погляду Мурті-Бінґа, коли собі на радість відкидаєш сумніви, прийнявши єдину істину.
Коли я викладав «Поневолений розум», молодші студенти реагували надзвичайно жваво. Вони хочуть знати, що то за Мілошеві друзі від Альфи до Дельти й так далі, але понад усе їх підкорює арґументація і стиль. Але про цю книжку йшлося і на семінарах для магістрантів. Там була дещо інша реакція: це, звісно, річ маргінальна і нетипова? Цей інтелектуал розповідає про інших інтелектуалів у світі високого морального вибору й етичних компромісів, що не має нічого спільного з розмаїтими способами тиску й рішеннями, з якими стикалися поляки в ті роки.
І дуже важко сказати, хто з твоїх студентів має рацію. Таке враження, що в нинішній Східній Європі — у тій-таки Польщі — є покоління молодих людей із правими переконаннями, які, власне, не пам’ятають комунізму, їм анітрохи не відгукується не лише ідея, а навіть жоден із мотивів, що колись могли приваблювати людей до партії. Зазвичай вони схвально ставляться
