Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
У Відні я написав чернетку останнього розділу «По війні» під назвою «Велика ілюзія: есей про Європу». Текст заснований на низці доволі скептичних лекцій, які я прочитав у Болоньї 1995 року, і головна його теза — що ЄС наражається на дестабілізацію через надмірні амбіції в поєднанні з політичною короткозорістю — усе ще актуальна. Невдовзі я прочитав книжку «Європа. Історія». Ця праця Нормана Дейвіса, плідного історика й апологета Польщі, вийшла друком 1996 року. Надто перейнятий підготовкою власної історичної праці, я виявився незвично чутливим до тих підходів, у яких Дейвісова версія була зовсім не тією книжкою, яку хотів написати я. Зокрема його magnum opus хибує на двозначні натяки, коли автор необережно втручається в історичний наратив.
Проте, можливо, і я трохи занадто розійшовся в рецензії, яку зрештою написав для «The New Republic». Дейвісова «Європа» здалася мені глибоко нечутливою до теми Голокосту, авторів іконоборчий ревізіонізм — дещо загрубим. Також не полишало враження, що, по суті, полеміку про знехтувану важливість Східної Європи не можна видавати за об’єктивну історію цілого континенту. А ще ж були помилки фактажу... Дейвіс відповів листом до «The New Republic», з якого випливало: найбільше в моїй рецензії йому муляло, що я оцінив його особу як дещо недоладну, розчаровану відрахуванням із Оксфорда, яка по-дитячому шарпає поважних викладачів, бо ті за своїми обвитими плющем мурами ігнорують його улюблену Польщу. (Таку позу я порівняв із відомою пісенькою пана Жаби з «Вітру у верболозі»: «Мудрий і вчений добродій з Оксфорду — чи є щось, чого він не знав би? Тільки не знає того й половини, що в голові є у Жаби!»[49]).
По роках, десь так 2002-го, Дейвіс написав мені короткого листа, трохи колючого, однак щиро приязного, у якому хвалив мою критику Ізраїлю. Наступного року я отримав від нього ще одного листа підтримки — з нагоди скандалу, що вибухнув довкола мого есею про концепцію єдиної держави у «The New York Review». У цілком доброзичливій відповіді я зауважив: як цікаво, що ми часто з кимось погоджуємося з якихось своїх причин, — звісно, теж трохи вколов, але не грубо і без наміру образити. Аж тут, на мій превеликий подив, Дейвіс написав для «The Guardian» прихильну і проникливу рецензію на «По війні». Я з вдячністю відписав йому, щоб висловити визнання за цей «джентльменський» жест. Мабуть, найприємніше, що Дейвіс сказав про «По війні», — і точно найвищий комплімент із його перспективи — щось на зразок «Джадт особливо добре пише про Чехословаччину».
У 1995 році мене запросили очолити Комітет соціальної думки в Чикаго. Трохи помучившись, я відмовився. Тепер озираюсь і розумію, що тоді починав бачити себе в іншому світлі: не просто істориком, навіть не «публічним інтелектуалом», а радше людиною, яка може застосувати свої здібності й сили до нового завдання. Мене вабила ідея створити інституційний майданчик, щоб заохочувати ту працю, якою я захоплювався, і згуртовувати тих людей, яких я вважав цікавими й хотів підтримувати. Цього, як мені здавалося, легше було досягти на Мангеттені, ніж у Чикаго, а тим паче в розрідженій атмосфері лондонського Гайд-парку.
Нью-Йорк, зрештою, був особливим. До переїзду туди я все доросле життя провів у Кембриджі, Берклі й Оксфорді: кожне з цих місць по-своєму було ізольованою вежею зі слонової кості. Але тутешні університети — Нью-Йоркський, Колумбія, аспірантський центр Міського університету — не могли існувати окремо від самого міста. Навіть Колумбія, чудесно ізольована на невеликому пагорбі в мангеттенському Верхньому Вест-Сайді, ніде правди діти, приваблювала більшість викладачів і студентів (більшою мірою, ніж її конкуренти у Прінстоні, Нью-Гейвені чи массачусетському Кембриджі) саме своїм розташуванням — у місті, яке все ще — можливо, трохи анахронічно — вважали найкосмополітичнішим містом світу.
Академічний Нью-Йорк нагадує європейську континентальну, а не англо-американську модель. Тут найважливіші розмови — це не бесіди науковців за межами коледжів, а ширші інтелектуальні й культурні дискусії, що охоплюють ціле місто й залучають журналістів, незалежних авторів, митців і зацікавлених гостей нарівні з місцевою професурою. Тому університети, принаймні загалом, культурно й інтелектуально інтегровані в ширшу розмову. Бодай у цьому сенсі я міг залишатися європейцем, живучи у Нью-Йорку.
Із Чикаго до Нью-Йорка я повернувся із практичною пропозицією для свого університету. Я радо залишусь, якщо вони допоможуть мені заснувати інститут — домівку для ідей і проектів, які я виношував попереднє десятиліття. Нью-Йоркський університет дуже легко посприяв, зокрема пристав на мою умову, що ні тоді, ні згодом не буде ніякого втручання в наші програми й у вибір людей, яких ми запрошуватимемо. Університет дотримав слова, і завдяки його підтримці мені вдалося створити Інститут Ремарка.
Навряд чи я залишився б у Нью-Йорку, якби не було цього інституту. До історичного факультету — який тоді, як і тепер, ішов своїм абсурдним шляхом політкоректності й історичної «доцільності» — я, звісно, особливо теплих почуттів не мав. З іншого боку, мабуть, небагато у світі є інституцій, які вміють так переконливо підтримувати. Як свого часу й кембриджський Кінґс-коледж, Нью-Йоркський університет посприяв мені у вирішальному кар’єрному кроці, за що я щиро вдячний.
Я заснував Інститут Ремарка, коли мені було лише сорок сім років: я досі був наймолодшим чи не на всіх професійних зустрічах. На історичних конференціях, в аналітичних центрах, дослідницьких інститутах і наукових радах мене оточували поважні старші пани. У Раді з міжнародних відносин та інших достойних інституціях я брав участь у панельних дискусіях із чоловіками, яких бачив по телевізору ще три десятиліття до того. Понад усе я прагнув мати форум, де можна зустріти, почути, заохотити і дієво підтримати молоді таланти.
Ба більше, я надумав зробити щось, що більшість університетів, у США чи поза ними, досі не дуже добре вміють. Мені йшлося про те, щоб знайти молодих людей, чию
