Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Справді, то була оновлена мова лібералізму — і не тільки лібералізму, а й лівиці. Ми підсвідомо й слушно сприймаємо організації на зразок Human Rights Watch чи Amnesty International як ліві, і такими вони є. Лівиця вже не могла говорити як колись, з інституційною чи емоційною прив’язкою до мови марксизму. Вона потребувала цілковито нової мови.
Проте надто зачаровуватися теж не варто. Хоч як ми шануємо чехословацьку «Хартію 77» і сміливість різних її підписантів, фактом є те, що спершу її підписали тільки 243 людини, а впродовж наступного десятиліття — ще з тисячу, не більше. Правда в тім, що в Чехословаччині відмова від політики — приватизація думки — пройшла особливо довгий шлях від часів придушення Празької весни. «Нормалізація», тобто усунення тисяч чоловіків і жінок з будь-яких публічних чи видимих посад і робіт, відбулась успішно. Чехи та словаки облишили громадське життя, відступили в матеріальне споживацтво і формальний політичний конформізм.
У Польщі, звісно, зовсім інша історія, принаймні інша хронологія. Інтелектуали й колишні студенти-радикали зуміли вибудувати зв’язки зі сиравжнім робітничим рухом, передусім у суднобудівельних містах на узбережжі Балтійського моря. Після кількох фальстартів робітники й інтелектуали нарешті об’єднали зусилля під час великих страйків 1980-го: «Солідарність» стала масовим рухом на десять мільйонів учасників.
Але й «Солідарність», принаймні на початку, було подолано впровадженням воєнного стану в грудні 1981 року. Навіть у Польщі, пригадую, Адам Міхнік геть песимістично оцінював подальші перспективи. «Солідарність» пішла в підпілля, а режим готувався до чергового циклу позичання закордонних грошей на споживацькі товари: навіть 1987-го усе ще здавалося, що ніщо не припинить цього нескінченного жалюгідного тривання.
Вражає, що східноєвропейські інтелектуали доходять цього всього особистих та історичних досвідів, які не мають майже нічого спільного з класичним розумінням буржуазного життя чи ліберальної освіти.
Саме так. Гавел, якщо взяти найочевидніший приклад, не є політичним мислителем у звичному західному сенсі. Там, де він відображає хоч якусь усталену традицію, то опирається на континентальну спадщину феноменологічної та неогайдеґґеріанської думки: ця течія була добре розвинена в його рідній Чехословаччині. Однак у певному сенсі позірний брак інтелектуальних витоків спрацював Гавелові на користь. Якби його сприймали просто як чергового центральноєвропейського мислителя, який адаптував німецьку метафізику до комуністичної політики, він міг би бути водночас і значно менш привабливим, і значно менш зрозумілим для західних читачів. З іншого боку, саме своєрідне феноменологічне протиставлення «автентичності» та «неавтентичності» дало нам його найсильніший образ: торговця овочами, який вивішує у вітрині транспарант із гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»[44].
Це образ самотньої людини. Але глибша суть у тому, що за соціалізму всі самотні: однак їхні дії, хоч які ізольовані, не позбавлені сенсу. Якби лише один торговець овочами зняв лише один транспарант і діяв би з власної моральної ініціативи, так він щось змінив би для себе й для всіх, хто приходять до нього в крамницю. Це міркування застосовне не тільки до комунізму. Але місцеві читачі могли прочитувати його саме так — і безпосередньо сприймати.
Отже, Гавел був зрозумілим як для своєї чеської аудиторії, так і для іноземної. Те саме, хоч і на інших підставах, стосувалося ще одного видатного дисидента-літератора з Чехословаччини, романіста Мілана Кундери. У мене є чеські друзі, які неабияк обурюються популярністю Кундери на Заході: чому, питають вони, інші чеські автори (часто миліші внутрішній аудиторії) за кордоном не читані? Але Кундера був стилістично дуже близький французьким читачам: наприклад, свої грайливі експерименти виписував у вельми паризькій манері, що було легко адаптувати до французького інтелектуального й літературного життя.
Кундерова ідея Центральної Європи геніальна тим, що збагачує Західну Європу чеськими жінками, випічкою, розмахом історичних контекстів, добрим письмом. Він дав Заходові Богемію в обох сенсах слова.[45]
Особлива увага до Центральної Європи, що з’явилася в 1970-х, на ділі була дивовижно обмежена: то був образ Габсбурги, урізаний до її міського осердя. Коли весь наголос зосереджено на космополітичному й інтелектуальному спадкові Європи Відня, Будапешта та Праги, Центральна Європа вигідно звільняється від своєї проблематичної історії та внутрішніх конфліктів. Ще вона позбавлена більшості чужих елементів: релігії, селян, глушини європейського Сходу.
Така міфологічна Центральна Європа в західному баченні — це важливо — вилучає Польщу, принаймні більшу її частину. Ця країна давно створює незручні дилеми для західних спостерігачів — навіть коли наполягає на своїй визначальній ролі в їхній культурі. А головне, що від 1960-х західна уява плутає Центральну Європу з «єврейською Європою»: fin-de-siècle «Міттельойропою» Штефана Цвайґа, ностальгійною і милою. Але Польща сюди не вписується. Польща в сучасній західній уяві — не те місце, де живуть євреї: це те місце, де євреї гинуть. Тим часом власні втрати поляків наче сходять нанівець порівняно не лише з єврейськими стражданнями, а й із трагічною загибеллю витонченого світу Габсбурзької Австрії, яка й зі свого, і з нашого погляду є жертвою серійної жорстокості німців і росіян.
Цікаво, що ця Центральна Європа — ти цього так і не сказав — єврейська, хоча Кундера, звісно, не єврей. Мені здається, таку ідею Центральної Європи у 1970-х роках уможливила еволюція наративу про Голокост. Поняття Голокосту розвивається в 1960-х, разом із рухом за громадянські права у Сполучених Штатах. Це пов’язано з ідеєю повернення собі міста. Усе, що міське й космополітичне, — не лише ностальгійне, а й прогресивне.
Центральна Європа Кундери губить не тільки селян, слов’ян, християн, неприємну дійсність, негабсбурзький світ, але також дуже серйозні течії думки. Коріння Гавела — у феноменології. Це вкрай незручно, бо якщо існує якийсь філософський напрям, чию рецепцію отруїв Голокост, то це саме феноменологія. І Гавелові вдається протягти її непоміченою. Я зрозумів це завдяки Марсі Шор, яка вивчає феноменологів.
Поки усвідомлення Голокосту відігравало дедалі більшу роль у зацікавленні Заходу недавньою історією Європи, центральноєвропейська, а особливо німецькомовна думка з осібних причин звужувалася до тих історичних аспектів, що були недієво пов’язані з можливістю Голокосту. Так стає важче визнавати інші аспекти центральноєвропейської історії та думки — особливо ті, що викликають сталий інтерес чи мають позитивні наслідки на місцях.
Якщо вже заговорили про феноменологів, згадаймо Кароля Войтилу. Неймовірно, як Заходу складно сприйняти польського Папу в усіх його вимірах. Його католицькі риси зводять до національного культу Діви Марії. Критики зосереджуються на безкомпромісному універсалізмі його етичної позиції, а
