Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Протягом наступних місяців після процесів над Грушевським всіх націонал-комуністів — відданих більшовиків, котрі вважали, що можуть надихнути українських селян і робітників як українською, так і радянською риторикою, спіткала така сама доля. Микола Скрипник, який очолював цькування Шумського, погоджувався зі звинуваченням проти Грушевського і обстоював генеральну лінію партії, став новою жертвою. У січні 1933 року партія скасувала українські історичні та мовні курси, які Скрипник організував в українських університетах. У лютому Скрипник був змушений захищатися від обвинувачень у примусовій «українізації» російських дітей. У березні, коли голод найбільше вразив село, Постишев у ролі такого собі прес-секретаря Сталіна в Україні проштовхнув постанову «Про підручники», згідно з якою розпочалась уніфікація українських навчальних програм і підручників з їхніми російськими відповідниками.[740]
Система шкільної освіти Скрипника канула в небуття. У червні Постишев звинуватив його в припущенні «помилок» у Народному комісаріаті освіти й пішов ще далі:
ці [допущені помилки] є незначними порівняно з тим шкідництвом, яке мало місце в органах освіти і було скероване на те, щоб задурювати голови нашої молоді ідеологією, ворожою до пролетаріату... [Внаслідок цього] українізація часто опинялася в руках петлюрівських свиней, і ці вороги з партквитками у кишенях ховалися за Вашою широкою спиною, як члена Політбюро, а Ви їх часто захищали. Про це треба було вам, тов. Скрипник, тут розповісти.
Постишев не назвав Скрипника «прихованим ворогом», але був дуже близьким до цього.[741] Через деякий час у комуністичній пресі надрукували серію статей, у яких засудили освітню та мовну політику Скрипника, включно з новим українським правописом, над створенням якого він працював протягом багатьох років, залучивши вчених з усього українськомовного світу.[742] На засіданні Політбюро, яке відбулося 7 липня, у кімнаті, заповненій його колегами, Скрипник спростував звинувачення на свою адресу. Присутні відреагували на його коментарі формально: «Скрипник не виконав своїх зобов’язань надати Центральному Комітету стислий лист, в якому він викриває свої помилки». Він так ніколи його і не надав: після засідання Політбюро Скрипник повернувся додому й застрелився.[743]
Зашморг затягувався навколо ший багатьох, зокрема українських митців, які мешкали в Будинку «Слово» — багатоповерхівці для письменників і культурних діячів у Харкові. З 1930 року Будинок «Слово» був центром майже істеричного стеження ДПУ. Чекісти постійно шпигували за будівлею; міліція проводила регулярні обшуки шістдесяти восьми квартир і припиняла будь-які випадкові розмови біля будинку за участю більш як трьох осіб на тій підставі, що вони можуть бути незаконними «організаційними» зустрічами, плануванням змови. Остап Вишня взагалі перестав виходити з квартири, а Микола Бажан почав спати в одязі на випадок, якщо за ним прийдуть вночі.
Арешти обезлюднили будинок і створили напружену атмосферу, особливо нестерпну для письменника Миколи Хвильового, чиї заклики до «європейської» літератури в Україні так шокували Кагановича та Сталіна. На той час Хвильовий уже «покаявся» і відрікся від значної частини своїх найбільш провокаційних робіт, включно з його знаменитим гаслом «Геть від Москви!» Під час поїздки по виморених голодом селах Хвильовий побачив чимало селян, які потерпали від голоду, і повернувся до Харкова пригніченим. Письменник розповів другові, що голод, свідком якого він став, був «явищем свідомо організованим... хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою». Насправді, для Хвильового зв’язок між хлібозаготівлями та придушенням української культури був очевидним. Інформатори ДПУ які за ним стежили, також повідомляли, що після повернення з голодних районів «емоційне оволоділо ним понад усе». Арешт одного з його близьких друзів, літератора Михайла Ялового, ймовірно, став останньою краплею. За години до того, як піти з життя, Хвильовий написав передсмертну записку. У ній він говорив про «розстріл цілої ґенерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію», і закінчив словами: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».[744]
Смерть Хвильового тільки погіршила ситуацію: інформатори доповідали, що багато мешканців Будинку «Слово» вважали його самогубство «актом героїзму». Деякі навіть нарікали, що під час похорону унеможливлять протести, адже партія «заздалегідь контролюватиме всі виступи». Інформатори дійшли висновку: «Анти-радянські елементи з науково-дослідних інститутів та української інтелігенції використають смерть Хвильового як нову нагоду для контрреволюційної змови». Прокотилася нова хвиля арештів: серед нових жертв був й Олександр Шумський. Через кілька місяців у журналі «Червоний шлях» імена Хвильового, Шумського та Скрипника поєднали: всі вони хотіли «відірвати Радянську Україну від великого Союзу радянських республік, перетворити її в колонію польського або німецького фашизму...».[745]
Тим часом «чистка» Народного комісаріату освіти Скрипника йшла повним ходом. Механізм було відпрацьовано ще в 1927 році, коли в результаті вивчення політичних поглядів працівників освіти ДПУ дійшло висновку, що вчителі, так само як і колгоспники, приховують свої «антирадянські погляди» під маскою згоди з політикою держави.[746] Під час показового процесу над СВУ в 1930-му тисячі були звинувачені в контрреволюційній змові.[747] Проте після відставки та самогубства Скрипника систематичне звільнення українських вчителів, викладачів та інших працівників освіти отримало своє логічне завершення. У 1933 році всіх регіональних керівників відділів освіти звільнили разом із переважною більшістю місцевих освітян. Близько 4 тисяч українських вчителів визнали ворожим класом. З двадцяти дев’яти директорів педагогічних інститутів було звільнено вісімнадцять.[748] По всій республіці кожен, хто мав будь-який імовірний, припустимий чи навіть уявний зв’язок з національним рухом, або ж міг асоціюватися з ним, втратив роботу. Багато кого з них згодом заарештували.
За будь-якими критеріями кількість жертв була дуже великою: протягом двох 1932 та 1933 років — років голоду — те саме ДПУ що відповідало за вилучення продовольства в сільській місцевості, затримало в республіці майже 200 тисяч людей.[749] Та навіть вказана цифра, якою б великою вона не була, не може повною мірою описати катастрофічний вплив такої цілеспрямованої «чистки» конкретних установ та сфер суспільного життя на освіту, культуру, релігію й видавничу діяльність. По суті, ці 200 тисяч людей представляли ціле покоління освічених, патріотичних українців. В українському контексті «чистки» 1932–1933 років за масштабами не поступались «Великому терору» 1937–1938 років,
