Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
У зв’язку з напливом людей, муніципальні органи влади одночасно намагатися впоратися з різними видами кризи. Сироти почали наповнювати дитячі будинки в містах, тому що багато батьків залишали там своїх дітей з надією, що вони виживуть. Мертві тіла спричиняли санітарну кризу. У січні 1933 року з вулиць Києва довелося прибрати 400 трупів. У лютому кількість зросла до 518, а тільки за перші вісім днів березня їх нараховували вже 248.[696] Проте це були лише офіційні цифри. Багато свідків у Києві та Харкові згадують про вантажівки, які в той час кружляли по місту, і людей, які забирали померлих з вулиць і завантажували їх у такий спосіб, наче ніхто і не збирався думати про їхній підрахунок.
Жебраки з сільської місцевості додавали клопоту мешканцям міста, котрим також не вистачало їжі. Настрої невдоволення в самому Харкові зростали особливо швидко. Тієї весни італійський консул повідомив, що кілька тисяч людей напали на міліціонерів, які мали розподіляти хліб у одному із передмість. В іншій частині міста розгніваний натовп напав на дві пекарні, вкрав борошно і зруйнував будівлю. Міліція у відповідь почала вживати спеціальних запобіжних заходів. Консул повідомив, що одного ранку, приблизно о четвертій, Харківська міліція заблокувала бічні вулиці навколо пекарні, де сотні людей чекали всю ніч, щоб купити хліб. Вони побили натовп і відтіснили людей до залізничного вокзалу. Потім заштовхали їх у поїзди й вивезли з міста.
Відтік людей і надалі деморалізував сільських мешканців, тому що величезна міграція зробила життя тих, хто залишився, ще важчим. Восени 1932 року один партієць у Вінницькій області у відчаї звернувся до Сталіна з проханням про допомогу:
Все селянство їде, тікає із сіл, аби врятуватись від голоду. У селах щодня гинуть від голоду по 10–20 сімей, діти втекли хто куди, всі залізничні станції переповнені селянами, які намагаються виїхати. На селі не залишилось ні коней, ні худоби. Голодних селян-колгоспників голод змушує кидати все та йти світ за очі... Казати про виконання посівної кампанії не доводиться, бо відсоток селян у наших селах лишився малий і всі охляли від голоду.[697]
Те, що дійсно хвилювало радянську владу, — це політичне значення цього масового руху людей. По всьому Радянському Союзу, на Півночі та на Далекому Сході, на українськомовних територіях Польщі та в самій Україні, українці, які переміщалися, не тільки поширювали новини про голод, а й нібито розповсюджували свої контрреволюційні настрої. Оскільки їхня кількість різко зросла, союзний уряд нарешті заявив, що вже не може бути жодних сумнівів у тому, що «втеча мешканців із сіл та масовий виїзд з України минулого і цього року були організовані ворогами радянського уряду... агентами із Польщі, з метою поширення пропаганди серед селян».
Рішення було знайдено. У січні 1933 року Сталін і Молотов просто закрили кордони України. Будь-який український селянин, який перебував за межами республіки, мав бути повернутий до місця свого проживання. Залізничні квитки більше не продавали українським селянам. Тільки ті, хто мав дозвіл, міг залишити батьківщину, а в дозволах, певна річ, відмовляли.[698] Кордони Північного Кавказу також були закриті, й закрили кордони Нижнього Поволжя.[699] Упродовж усього голоду кордони залишалися закритими.
Окремо продовжували роботу над внутрішньою паспортною системою, яку остаточно запровадили в грудні 1932 року. На практиці це означало, що кожному, хто проживав у місті, потрібен був документ на проживання — внутрішній паспорт, а селянам такі документи не видавали. У поєднанні з цим новим законом Харків, Київ та Одесу мали очистити від «надлишкових елементів» із сільської місцевості.[700] Міських жителів заспокоїли: нові заходи сприятимуть «розвантаженню міст та очищенню від куркульських кримінальних елементів».[701]
Ці обмеження були запроваджені з небувалою швидкістю. Протягом декількох днів ДПУ УСРР отримало підкріплення з Москви. На дорогах, які вели із України, та вздовж основних шосейних доріг до міст з’явилися кордони. З 22 по 30 січня 1933 року керівник ОГПУ Генріх Ягода розповів Сталіну та Молотову, що його люди затримали 24 961 особу, котрі намагалися перетнути російський кордон, з яких дві третини приїхали з України, а решта — з Північного Кавказу. Більшість примусово повернули додому, хоча під слідством ще перебувало вісім тисяч осіб, і понад тисячу було заарештовано.[702]
Ще більше роботи, на думку співробітників ДПУ в Росії, було в їхніх колег в Україні. У лютому вони повідомили, що встановили «беззастережну заборону на видачу будь-якого проїзного документа», завдяки котрій жоден селянин не міг легально залишити своє село. Крім того, вони створили «мобільні патрулі», які затримали більш як 3 800 осіб на дорогах та понад 1 000 осіб на залізниці. Вони мобілізували «таємних агентів» та «активістів села», щоб виявити «організаторів виїзду» та допомогти їх заарештувати.[703]
Ефект був таким, наче між Україною і Росією відтепер існує видимий кордон. Польський дипломат, який подорожував машиною з Харкова до Москви в травні 1933 року, був ошелешений:
Те, що мене найбільше вразило впродовж усієї подорожі, була різниця у вигляді сіл в Україні і в сусідній (російській) Чорноземній області... Українські села занепадають, вони порожні, покинуті та жалюгідні, будинки напівзруйновані, з осунутими дахами; в полі зору жодного нового будинку, діти та старі люди більше схожі на ходячі скелети, немає навіть натяку на худобу... Після того, як я опинився в [Росії], склалося враження, наче я перетнув кордон між Радянським Союзом та Західною Європою.[704]
Щоб зберегти видимість порядку, міліціонери також почали завертати всіх селян, які намагались потрапити в міста. Радянський письменник Василь Гроссман, який під час голоду працював на Донбасі, пізніше згадував, що «на дорогах були поставлені заслони, щоб не дати селянам дійти до Києва. Але ті йшли в обхід, лісами, болотами, будь-якими способами намагалися туди дістатися».[705] Ті селяни, яким вдалося зробити це, пробирались через підліски та чагарник.[706] Проте навіть ті, хто потрапив у черги за хлібом, не обов’язково його отримував, як згадував ще один житель Києва: «Міліція забирала селян з цих черг, заштовхувала їх у вантажівки та вивозила за місто».[707]
Галина Кириченко бачила,
