Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

«Чистки» в КП(б)У

ОГПУ часто вигадувало фантастичні теорії змов своїх ворогів. Проте опозиція до політики хлібозаготівель серед українських партійців на найнижчих щаблях була реальною. У листопаді 1932 року почали надходити нові звіти про невдоволення серед членів партії, що спонукало Сталіна проголосити: «Справи в Україні геть погані». Сотні членів КП(б)У неодноразово й регулярно виступали проти хлібозаготівель та «чорних дошок» як усно, так і на практиці.

Часом їхні заклики були дуже емоційними. Один партієць зі Сватового на Луганщині відкрито поділився своїми поглядами в довгому листі до районного партійного комітету. «Я згадую, коли я з першого [дня] в комсомолі у 1921 році горів і провадив роботу будь-яку, відчуваючи, що лінія партії правильна і я правий», — писав він. Проте в 1929 році він засумнівався. А коли люди почали потерпати від голоду, цей партієць відчув, що не може більше мовчати: «Генеральна лінія партії наразі неправильна, і скерована на створення злиднів на селі, форсовану пролетаризацію в сільському господарстві, що підтверджує — то це наші станції та поява безпритульних по великих містах у масовій кількості».[718] Інші однозначно сприймали нову хлібозаготівельну кампанію як напад на всю республіку. «Хай би помилились на десять-двадцять районів, це ще припустимо, — казав один з районних партійних секретарів, — але помилятися у підрахунках майже на всі райони України — це щось не те».[719]

Такі вислови дуже занепокоїли більшовицьке керівництво. Якщо комуністи більше не підтримують офіційну політику, хто ж її тоді виконуватиме? Ніхто не сприймав цю проблему так серйозно, як сам Сталін. Після консультацій з Балицьким, з яким він двічі зустрівся в листопаді 1932 року, Сталін надіслав таємного листа всім керівникам партійних і радянських органів, у якому оголосив війну зрадникам всередині партії. «Ворог з партквитком у кишені повинен бути покараний більш суворо, ніж ворог без партквитка». Він заявив:

Організатори саботажу в більшості випадків є «комуністи», тобто люди, які в своїй кишені мають партквиток, проте давно вже переродилися та розірвали з партією. Це ті самі шахраї та пройдисвіти, які майстерно провадять куркульську політику під прапором своєї «згоди» з генеральною лінією партії.[720]

Водночас розпочалися зміни на вищому рівні. Сталін відправив Балицького назад, щоб той очолив ДПУ України, тим самим поклав кінець його недовгій роботі в Москві. Він також призначив другим секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева, колишнього керівника Харківського окружного комітету партії — після нетривалого керування ним пропагандистським відділом ЦК ВКП(б) у Москві. У наступні місяці Постишев діяв як прямий намісник Сталіна, свого роду генерал-губернатор України. Також Сталін усунув від керівництва Власа Чубаря, зате залишив Станіслава Косіора та Григорія Петровського (перший був заарештований у 1938 році і страчений у 1939 році, другому вдалося дожити до 1958 року).[721] Узимку 1932–1933 років Сталін ініціював нову хвилю розслідувань, звинувачень та арештів низових партійних працівників в Україні, котрі наважилися виступити проти політики хлібозаготівель. Результатом цієї «чистки», яка відбувалася одночасно з голодом, мало стати перетворення КП(б)У в знаряддя Москви, без автономії та здатності для прийняття самостійних рішень.[722]

Місцеві керівники дорого заплатили за чесність. Наприклад, в Оріхові комуністи намагалися сказати правду. «Ми члени партії і повинні бути відвертими, — говорили вони колегам у Харкові. — План нереальний, і ми його не виконаємо. Виконаємо на 45–50%...».[723] У 1964 році, під час короткої Хрущовської «відлиги», «Оріхівську справу» переглянули. Свідок за свідком люди говорили про те, що оріхівські комуністи не виконали план, бо він був нереальним: на місцевих полях просто не виростало стільки зерна. Один зі свідків, колишній керівник колгоспу Михайло Нестеренко, згадав, під яким тиском перебували тоді партійці: «Справа в тому, що слово саботаж у ті роки було крилатим словом. За найменші негаразди нас — голів [правління колгоспів] називали саботажниками і погрожували репресіями».[724]

Під час голоду такі думки прирівнювали до зради, й кілька оріхівських партійців заарештували та засудили. Декого надовго відправили до ГУЛАГу. Багато хто з них ніколи не повернулися додому. ОГПУ виправдовувало такі суворі покарання, надавши діям засуджених глибшого значення: «... Хоча вони прикидалися членами партії, такі комуністи, як в Оріхові, таємно планували державний переворот. Оріхівські комуністи «стали на прямий куркульський шлях зради партії пролетарської держави, на шлях шкідництва, організованого розкладання колгоспів, організували саботаж хлібозаготівель, майстерно приховуючи свою куркульську шахрайську роботу [за] “згодою” з генеральною лінією партії».[725]

Одна із засуджених, тоді член бюро райкому партії Марія Базилевич-Скип’ян, провела 10 років у ГУЛАЗі, і в 1964 році заявила, що тоді «постраждали абсолютно невинні люди, чесні та принципові комуністи».[726] А проте арешти в Оріхові 1933 року слугували суворим застереженням: навіть члени партії не були захищені від переслідування. Будь-хто, навіть беззастережно відданий, навіть переконаний комуніст, тепер міг стати «цапом відбувайлом», якщо він чи вона насмілились виступити проти рішень влади.

Мова звинувачень на адресу оріхівських комуністів стала широко вживаною на всій території республіки. 18 листопада, того ж дня, коли Політбюро ЦК КП(б)У розпорядилося вилучати всі зернові запаси, було видано наказ «Про ліквідацію контрреволюційних осередків та боротьбу з куркульськими угрупованнями». У селах, занесених на «чорні дошки», підлягали арешту «куркулі, петлюрівці, погромники та інші контрреволюційні елементи».[727] Через чотири дні Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило, що партійні та колгоспні керівники, які провалили хлібозаготівлі, можуть бути засудженими до страти. Спеціальну «трійку» українських чиновників, включно з Косіором, наділили повноваженнями призначати такі покарання. Кожні 10 днів (або декаду) вони мали звітувати Москві про такі вироки.[728]

Керманичі швидко взялись до роботи. Протягом чотирьох днів ДПУ виявило не тільки масове незадоволення, а й докази існування змови серед «куркулів-петлюрівців» у 243 українських районах.[729] Лише в листопаді 1932 року таємна поліція заарештувала 14 230 осіб; загальна кількість арештів на той рік становила 27 000, тобто вже протягом листопада партійні ряди на місцевому рівні значно порідшали.[730] Навіть молоді, серед якої ще не було членів партії, «перепало на горіхи»: з кінця 1932 року до початку 1934 року з комсомолу виключили 18 638 хлопців і дівчат.[731]

Під час цієї хвилі арештів мова чекістів ставала ще більш войовничою. «Оперативний удар по внутрішньоколгоспних антирадянських угрупованнях продовжується швидкими темпами», — рапортували в оперативному бюлетені ДПУ УСРР:

К[онтр]р[еволюційна] діяльність викритих і ліквідованих у колгоспах груп полягала загалом у підриві основних сільсько-господарських кампаній, особливо хлібозаготівель,