Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

У 1936 році відбулося повторне зачарування марксизмом — поновлення віри в марксизм як народну політику у країнах, де масової політичної дії не було від початку 1920-х. Народний фронт означав більше, ніж просто виборчі перемоги в Іспанії та Франції: були ще страйки, демонстрації, блокування — відродження популярної лівої політики. Для більшості лівих спостерігачів громадянська війна в Іспанії мала той самий ефект. На кожного Кестлера, чи Орвелла, чи у Франції — Жоржа Бернаноса були десятки й десятки лівих журналістів, які з ентузіазмом писали про позитивну роль комуністів у захисті Іспанської республіки під час громадянської війни.

Потім, у серпні 1939-го, було підписано пакт Молотова-Ріббентропа, союз між Сталіним і Гітлером. Це стало розчаруванням для поміркованіших прибічників і для більшості комуністів старшого покоління, проте, здавалося, не послабило віри ревного молодшого покоління, залученого в 1930-х. Але тих, хто прийшли до комунізму через ненависть до фашизму, а не через віру в історію і революцію, пакт глибоко приголомшив.

Однак за якісь два роки ті підстави зневіри у Сталіні обернулися на причини знову до нього пристати. 22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз. Відтепер можна було стверджувати, що пакт Молотова-Ріббентропа свого часу був блискучим тактичним ходом. Радянський спільник не мав вибору: Німеччина була сильною, а Захід цинічно маневрував, аби полишити Сталіна й Гітлера один одному на поталу, — чого б то Сталін не мав себе захистити, бодай ненадовго, допоки стане здатним оборонити батьківщину революції?

Самі ж результати Другої світової війни теж, здавалося, підтвердили прозорливу мудрість Сталінових жорстоких розрахунків. Західні держави — союзниці СРСР — і чимало їхніх громадян цілком ладні були прийняти радянське трактування подій в обмін на участь Москви в перемозі над нацизмом. Наприклад, не тільки радянська пропаганда подавала масовий розстріл польських полонених у Катині як німецький, а не радянський воєнний злочин. На Заході більшість людей вважала цю версію цілком гідною довіри, а навіть якщо сумнівалася, то воліла тримати сумніви при собі.

Усе змінилося з комуністичними захопленнями влади й початком Холодної війни, що змусили багатьох інтелектуалів нарешті зробити те, чого їм вдавалося уникати ще з 1930-х: відмежувати інтереси демократичних країн Заходу від інтересів Радянського Союзу. З настанням 1950-х вже було дуже важко ухилитися від вибору: як можна водночас відстоювати республіканську, демократичну Францію і Радянський Союз Йосипа Сталіна — якщо не на такому рівні історичної абстракції, який не має нічого спільного з реальною політикою?

Після 1947-го у Франції чи Італії неможливо було підтримувати комуністичну партію і при цьому називатися захисником ліберальної демократії. Радянський Союз і сам не визнавав такого поєднання, тож прогресистам доводилося вибирати, хай як неохоче. Це засадниче питання стояло за вибором кожної людини, хоча сама мить вибору різнилася залежно від країни й обставин. Для когось переламним моментом стали явно сфальшовані польські вибори в січні 1947 року, для когось — переворот у Чехословаччині в лютому 1948-го, блокада Берліна, що почалася того червня і тривала майже рік, або північнокорейське вторгнення в Південну Корею в червні 1950-го.

Для багатьох, хто лишалися відданими комуністами на час смерті Сталіна в березні 1953 року, вирішальним моментом стала «закрита доповідь» Хрущова в лютому 1956-го. Хрущов намагався зберегти ленінське ядро, відкинувши сталіністські нашарування, що поставило у вельми незначне становище тих людей, які все життя виправдовували Сталіна, посилаючись на Леніна. А повстання в Угорщині, яке відбулося трохи згодом, гадаю, мало більше значення для зовнішніх друзів і прибічників комунізму. Воно показало, що навіть Радянський Союз Микити Хрущова, аби не дозволити іншій країні вийти з-під своєї влади, пришле танки і вбиватиме людей задля власної мети.

Тим часом на Заході виборці втрачали ідейність і схильність до конфронтації: тепер їхні інтереси були локальнішими, передусім економічними. Це означало, що марксизм як мова дедалі сильнішого політичного й соціального протистояння відійшов на маргінес політичної культури: відступив спершу до інтелігенції, а звідти — до академічних кіл, де врешті осів і остаточно змалів до 1970-х.

Як на мене, якщо людину розчарувало застосування насильства в 1956-му, то вже на той момент вона не зовсім і вірила. Бо потяг до комунізму, принаймні серед інтелектуалів, дуже часто був пов’язаний (про це пише Кестлер, згадуючи свою молодість) із певним смаком до насильства. Це виказує і Мерло-Понті. Мені здається, з подіями 1956 року, коли Хрущов виніс вирок Сталіну — мовляв, ми більше не підтримуватимемо насильства такого штибу, — марксизм і СРСР утратили свою привабливість.

Тепер насильство відірване від ідей, принаймні від великих ідей. Угорський компроміс, що слідував за повстанням 1956 року, — промовистий, але свідчить більше про політику, ідеологію чи навіть економіку. Янош Кадар почасти реформує економіку, водночас заперечуючи, що він це робить чи що його дії хоч якось загрожують системі. Угорцям дозволено споживати, їм більш-менш дають спокій — за умови, що активно не виступатимуть проти системи. «Ви вдавайте, що працюєте, а ми вдаватимемо, що платимо вам». Хто не проти нас, той із нами. Погляд Москви з її сателітами і погляд Заходу аналогічні: ви вдавайте, що вірите, а ми вдаватимемо, що віримо вам.

Вторгнення в Угорщину послаблює інтелектуальну віру в Радянський Союз разом із наративом, що представляв його три попередні десятиліття. Через дванадцять років радянські танки вже у Празі придушують реформістський рух, тепер знаний як Празька весна. Це вже щось серйозніше. Вторгнення в Чехословаччину знищує віру в сам марксистський наратив: не лише в Радянський Союз, не лише в ленінізм, а в марксизм і його картину сучасного світу.

Між Будапештом 1956-го та Прагою 1968-го — велика доба ревізіонізму, як у Східній Європі, так і в Західній. На Сході ревізіонізм породив ілюзію, ніби можливо обережно домовитися про якийсь простір для інакодумства і це вартує зусиль. На Заході виникла ілюзія, ніби бути комуністом-інакодумцем — послідовна позиція, тоді як категорію «екс-комуніст» усе ще сприймали несхвально. На Сході марксизм приваблює ще одне, останнє, покоління — покоління Лєшека Колаковського, який був найцікавішим ревізіоністом 1960-х, перш ніж стати найглибшим критиком марксизму в 1970-х. У Західній Європі молодше покоління, якщо його вабить радикальна політика, тяжіє до версії марксизму, яка взагалі не переймається проблемами Радянського Союзу чи Східної Європи.

Чеські реформатори 1968 року — одні з останніх людей на Сході, які втілювали таке наївне ревізіоністське ставлення до політики як такої. Ми, чехи, можемо бути такими зразковими марксистами, що ще й Захід дечого навчимо, і Москві буде чого повчитися.

Для