В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Основний ідеологічний документ організації, її маніфест — написано М. Костомаровим «Книга буття українського народу», відома ще під назвою «Закон Божий». Тут дано обгрунтування необхідності вільного розвитку України, осягнуто її мученицький шлях історичного і майбутнього воскресіння.
У відозві «Брати українці!» М. Костомаров роз’яснював мету Братства, засади об’єднання слов’ян, такого, «щоб кожен народ скомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну».
Після розгрому кирило-мефодіївців, в атмосфері тотального застрашення та ізоляції від України проповідників національного відродження, майже на десятиліття запанували розгубленість і пасивність. Аж по смерті Миколи І, вже на початку 60-х, сколихнулося суспільне життя («Громади», недільні школи, група хлопоманів та їх просвітницькі заходи), та це було прибито на самому завруненні; Валуєвський циркуляр 1863 року ліг на груди України тяжким незрушним каменем. Коли ж у 70-х роках заходилися біля розбудови українства народники (В. Антонович, П. Чубинський та ін.), їхнє слово, їхні наміри були паралізовані Емським указом 1876 року. Тому цей спротив, що зрів у надрах кожного покоління, не міг реалізуватися на повну потугу, розкрити свої потенційні можливості.
Національна ідея стала наріжною у програмах українських політичних партій кінця XIX — початку XX століття. Влітку 1891 року студент Харківського університету Іван Липа та його однодумці на могилі Т. Шевченка в Каневі поклали початок таємної організації «свідомих молодих українців», якій дали назву «Братство тарасівців». Під час Шевченківських читань у Харкові 1893 року було оприлюднено програму організації, опубліковану того ж року у львівській «Правді» під назвою «Декларація віри молодих українців». У ній, зокрема, говорилося: «Але ми знаємо, що держава, а надто Російська, се єсть поверховий агрегат часто-густо багатьох націй, що нічим не з’єднані проміж себе опріч самодержавія, і через се ідея пановання такого абсолютизму єсть ідея мертва, нація ж єсть жива ідея… Україна під гнетом; і після закону людської психології вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою переміниться, бо людкісьть поступає і довічні ідеали чергуються… Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдоволення усім моральним, просвітнім, соціальним і політичним потребам українського народу».
1900 року у Харкові було засновано революційну українську партію (РУП). Її політичним маніфестом стала написана М. Міхновським і видана у Львові брошура «Самостійна Україна», яка розкривала рабське становище українського народу в Російській імперії:
«Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги правительственних шпіонів, коли Українцеві не вільно признаватися до своєї національності, і, коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім доречі виникає повне обурення питанням, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно Росіян (Москалів) або змосковлених ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?».
У маніфесті звучить такий імператив:
«Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи! Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо…»
1902 року виникла Українська Народна Партія шляхом злиття політичних гуртків з близькими за світоглядом членами РУП, які вийшли з останньої. В програмі партії її натхненник і ідеолог М. Міхновський писав: «Свідомий Українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше. Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щасну будущину».
Засноване 1908 року в Києві Товариство українських поступовців (ТУП) було глибоко законспірованою політичною партією, яка згуртувала національні сили. 1917 року ТУП стало одним із засновників Центральної Ради. В заяві ТУП до IV Державної Думи (1912) містилися такі програмні положення: «Заявляємо про свою солідарність з тими поважними депутатами, котрі, не бувши українцями по походженню, але правильно оцінюючи становище представників демократичних верств населення, підняли свій голос проти нестерпних утисків, які відчуває українське слово і взагалі всі прояви українського життя, і завдяки яким українська інтелігенція й український народ позбавлені можливости користуватися своєю мовою та іншими засобами національної культури…»
Заяву підписали М. Грушевський, С, Єфремов, Є. Чикаленко, І. Шраг та ін.
В активному спротиві до самодержавного режиму стояли всі культурно-освітні чинники, що їх, як було вже показано, постійно й невідступно цей режим переслідував. Це й український театр (його чільні діячі І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький), і «Просвіти», і преса (скажімо російськомовна «Киевская старина», яка після суспільного потепління прибрала назву «Україна», була чи не єдиним в царській Україні органом українства). І взагалі такий могутній чинник як рідне українське слово, — яке так було гнане і переслідуване.
Якщо говорити про роль української культури і передусім рідного слова в національному відродженні, то поза всіма хронологіями тут найперше згадуємо Тараса Шевченка. Не випадково його називано «озброєним пророком», а могутньою зброєю цією було слово, яке він, за його ж сподіванням поставив на сторожі коло «німих рабів» і возвеличив їх. Але не тільки сторожею було його полум’яне слово — воно подвигало українців до усвідомлення себе як
