В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

class="book">Відомі виступи на захист українства Володимира Короленка. В «Русских записках» (1916, № 10), в замітці «Котляревський і Мазепа» він обурювався з приводу заборони української мови на святі відкриття пам’ятника поетові в Полтаві 1903 року. Грубим і диким назвав він цей епізод, коли мова, на своїй батьківщині, біля своєї колиски, виявилася висланою адміністративним чином в австрійські межі.

Всеросійський з’їзд працівників народної освіти (1913) прийняв резолюцію про відкриття української гімназії в Києві. Тут була жива традиція прихильників до українства видатних педагогів К. Ушинського і М. Весселя. Резолюцію підтримала група московських педагогів, лікарів, літераторів, артистів і учнів.

6 лютого 1905 року делегація діячів культури у складі Олени Пчілки, В. Науменка, М. Дмитрієва та І. Шрага подала записку про скасування обмежень українського слова прем’єр-міністрові

С. Вітте. «Прийняв він нас дуже ласково, попросту і мав з нами досить довгу розмову, — згадував І. Шраг. — Він так себе поводив, що якийсь час нам здавалось, що ми сидимо не в кабінеті президента комітету міністрів, а у доброго знайомого. Вітте обіцяв нам уважно розгледіти доповідну записку, яку ми йому передали і зміст якої коротенько переказали, і обіцяв, що все зробить, щоб задовольнити наші бажання, але додав, що нашвидку цього не може зробити… «Ви долго ждали, господа, — сказав нам на прощання Вітте, — подождите еще месяца три».

Чекати довелося довше — маніфест про даровані свободи було підписано Миколою II 17 жовтня 1905 року. Якраз за кілька годин до підписання цього документу, на аудієнції у С. Вітте побував О. Русов, який на той час очолював правління «Общества издания общеполезных и дешевих книг». У високий кабінет Русова і ще одного українського діяча привело те, що в цензурі застряла книжка М. Левицького. Вислухавши клопотання, С. Вітте, звернувся до них з такими словами: «Да, я, господа, так же хорошо все ето знаю, как и ви, знаю всю ету ненормальность; но одно только могу вам сказать: не один десяток лет ждет украинский народ свободи своего слова; пусть подождет еще немного, может бить несколько дней, и заверяю вас своим словом, что он получит ету свободу».

Це було сказано буквально перед самою поїздкою до царя для остаточного коригування маніфесту, який з’явився друком наступного дня.

В № 5 за 1905 рік «Літературно-наукового вістника» М. Грушевський з вдячністю писав про меморіал Петербурзької Академії наук у справі свободи української мови в Росії, в якому обстоювалося знесення дискимінаційних урядових розпоряджень щодо української мови, бо «малоруська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська».

СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ
УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ

Огляд видань про спротив царизмові. — Виступ П. Іваненка (Петрика). — Визвольні змагання І. Мазепи, П. Орлика. — Обстоювання автономії П. Полуботком. — Таємна місія В. Капніста в Берлін (1791). — Децентралізаційні домагання в наказах від українців катеринській комісії (7671). — Малоросійське таємне товариство В. Лукашевича. — Ігнорування національного питання декабристами. — Кирило-Мефодіївське товариство. — Українофіли 60–70 років. — Національна ідея в програмах українських революційних партій («Братство тарасівців», РУП та ін.). — Роль «Просвіт» у пробудженні національної самосвідомості. — Українська література в боротьбі за національне відродження, (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, 77. Грабовський та ін.) — публіцистичні виступи проти великодержавництва (М. Драгоманов, Б. Грінченко, Т. Зіньковский, С. Єфремов та ін. — Наукове обгрунтування українства та його захист від шовіністичних фальсифікаторів (М. Костомаров М. Максимович, В. Антонович, А. Кримський, М. Грушевський) — І. Франко про історичну місію української інтелігенції.

Тема антиімперського спротиву (особливо масштабні визвольні акції І. Мазепи та П. Орлика) дає стільки документального матеріалу, що для його осмислення створено цілий пласт літератури, як, приміром, документальна праця О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Нью-Йорк-Париж-Торонто, 1960), книжки І. Борщака і Р. Мартеля «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» А. Єнсена «Мазепа», збірник історичних розвідок і статей «Іван Мазепа і Москва» (одне з найновіших видань — Київ, «Рада», 1994), а також книжки В. Різниченка «Пилип Орлик. Гетьман-емігрант», Б. Крупницького «Гетьман Пилип Орлик», І. Кресі-ної, О. Кресіна «Гетьман Пилип Орлик і його конституція». До цього масиву літератури про визвольні змагання українського народу слід додати давню монографію Ю. Охримовича «Короткий нарис розвитку української національної думки в XIX ст.» (К., 1918) та новітній збірник «Вивід прав України» (Львів, 1991), програмові та документальні матеріали, вміщені в книзі «Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття» (К., 1993), монографію

А. М. Черненка «Українська національна ідея» (Дніпропетровськ 1994), праці, присвячені окремим речникам національного відродження — В. А. Довгич: «Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова» (К., 1991), «Він — з когорти вождів (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри)» (К., 1994). З’явилася також грунтовна документальна розвідка Я. Дашкевича «Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Її предісторія та історія» («Український археографічний щорічник», В. І., К., 1992). Чимало вдячного матеріалу про початки громадсько-політичного відродження знайдемо в книзі Т. Гунчака «Україна. Перша половина XX століття» (К., 1993), про діячів національного відродження — в книзі В. Качкана «Українське народознавство в іменах» (К., 1994), про діяльну силу цього відродження — «Просвіти» в «Нарисі історії «Просвіти» (Львів — Краків — Париж, 1993) та монографії О. Коновця «Просвітницький рух в Україні» (К., 1992). Таку яскраву сторінку з історії боротьби з самодержавством, як кирило-мефодіївці дає можливість охопити в багатьох вимірах видання документів і матеріалів «Кирило-Мефодіївське товариство» (К., 1990), тт. 1–3).

Тож зупинимся лише на вузлових епізодах і найхарактерніших виявах цього спротиву. " Крім згаданих представників українського самостійництва (Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа), майже всі гетьмани були в меншій, або більшій степені поборниками українського автономізму, не виключаючи навіть таких хитких і безхарактерних як Юрась Хмельниченко, Брюховецький, Самойлович, Многогрішний, Скоропадський і Кирило Розумовський, — писав Ю. Охримович у названій монографії. — Але не лише гетьмани, але також старшина, полковники і запорозькі отамани леліяли ідеал своїх зверхників, а деякі з них, як ось Богун, Летрик, Гордієнко і Орлик, перевисшають безперечно своїм послідовним і глибоким самостійництвом навіть великих гетьманів».

Іван Богун, полковник кальницький (вінницький), один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, був проти