Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Наприкінці нагадаємо й про відсутність у нас і отих улюблених фольклористами «билін». Недолугих, кострубатих та примітивних, яких без сміху читати не можна.
Зауважимо, що саме вона, величезна, бодай – тотальна перевага України в культурі – призвела свого часу й до відносного успіху культурної частини пєтровських реформ. Бо надто вже багато освічених людей з України понесли тоді свої знання до Росії. Як написав доволі відомий філолог:
Після українсько-російського воз’єднання (1654) потік українських книжників до російських культурних центрів посилюється впродовж XVII ст. – початку XVIII ст.
(Р. Якобсон. Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60)
Все тут добре, тільки оте «воз’єднання (воссоєдінєніє)» – розповсюджене упередження. Не було його, бо не було, чого возз’єднувати. Була звичайна окупація та анексія, звичайним шляхом війни, російським шляхом агресії. Хоч оті книжники – й дійсно були. Без них би, можливо, й досі в соломі би спали та зубами чухались… Книжники були, чимало й зробили, але… вони тільки показали зайвого разу, що народові ніхто не може допомогти, навіть Бог, як він сам собі не допоможе.
Є тут і ще один яскравий історичний урок, вже для самої України. Поки Скитія-Україна протиставилася загарбницьким імперіям – її власні справи йшли цілком добре. Наслідком була не тільки консолідація власної держави, без якихось колоній, але й імперські данини.
Але, час кінчати наші Київські історії. Далі піде епоха відродження, часи Великої Литви, але над ними буде висіти дамоклів меч отого недолугого київського ж поріддя, – одвічно агресивної Росії.
9. Візантія
Історична заслуга київського князя Володимира перед українською та російською історією полягає в тому, що він впустив до країни візантійське християнство, з усіма численними наслідками цього факту, – історичними, культурними…
Отже, виникає запитаня: а, що ж то була за така Візантія, та чого саме ми від неї, за сприянням князя Володимира, за цей час нажилися?
Візантія, Другий Рим, утворилася на задуп’ях отого Першого – справжнього Риму, та в середньому, у сталий проміжок свого існування, мала під собою лише трохи більше 1 млн. км кв. не надто густо заселених теренів; на відміну від Риму ж – досить кепсько загосподарьованих. Та почала хутко розпадатись із початком II тисячоліття. Остаточне припинення її турками – носило радше символічний характер. Так і зійшла вона зі світу, не вражаючи нікого, як завоювальними так будь-якими іншими успіхами. А якнайменше – культурними.
Однак, попри все це, очевидно, їй приписувано – часом, – просто дивні заслуги.
Колись такий собі отець П. Флорєнскій, що снобізувався дещо історією та загинув потім за це у Соловках – совєцькому СЛОНє, – написав, ніби разом із вірою Росія успадкувала від Візантії й «Промєтєєв огонь Еллади». Хід цього нехитрого розумування є очевидний: Візантія пішла з Греції, а її історики користувалися грецькою мовою, отже… Не взяв до уваги отець тільки сутої дрібнички, – що ота «вєра» в стані була загасити вогонь і тисячі Прометеїв.
Ефектна дурість, заснована на звичайному невігластві, пішла гуляти «на восток от Пєрємишля», де з давніх давен (а власне – з того ж таки Володимира) – натомість думати та кумекати – «маются» різною подібною дурістю. Бо, навіть у цілком реномованій праці – читаємо про наступне:
Верхом науки було знання стилю і риторики за візантійськими зразками.
(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 99)
Та далі, ще більш деталічно:
Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це давало Україні значну користь, бо вона могла з першого джерела черпати те, що залишалося по давнім грецькім і римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Але саме ця велич візантійської культури впливала пригнітливо на молоду культуру України – вона в усьому піддавалася під керівництво свого вчителя і не мала змоги ступити на власний шлях, і в Україні не розвинувся власний досвід, не зросла власна наука.
(теж там, с. 99)
Україна, в свою чергу, передала естафету візантійського християнства своїм колоніям, а звідти все тамішнє перейшло свого часу й до Москви, до Росії. Яка, після остаточного знищення Візантії (яка ж то була неймовірно прогресивна історична акція!), року 1453 полишилася єдиною берегинею «правой вєри»; а заразом, очевидно, і того «Промєтєєва огня Еллади», про який так красиво писав П. Флорєнский.
В усій цій стрункій картині того, чого ніколи не було, понад важко зрозуміти одне, але на жаль – головне: а чому ж сучасна наука – пряме продовження поганської грецької, – пішла бути на заході Європи, а не на її сході? – куди, як пам’ятаєте, – саме й відправився «Промєтєєв огонь».
Для цього нам доведеться самим пошукати істину, яку нам і треба поставити на місце чергового розповсюдженого упередження; коротше кажучи, необхідно звернутись до експерта. Насамперед, подивимося, а чим була ота Візантія з політичного боку, бо вже таке щось має прояснити чимало. Отже, починаємо наш шлях:
Країна страждала не від феодальних поділів, а від бюрократичної централізації та породженої нею громадської та моральної байдужості, що охопила широкі кола.
(А. П. Каждан, Візантійська культура, Москва. 1968, с. 101)
До того ж, бачите:
Візантійська держава порізнювалася від ранньосередньовічних держав Західної Європи не лише всевладністю свого самодержавства, але, насамперед, централізацією керування.
(теж там, с. 98)
Що ж, великих надій це не подає, поґотів:
Хабарництво стало нормою поведінки візантійських чиновників, і сама система їх оплати потурала стягненню хабарів.
(теж там, с. 94)
А таким чином, нема нічого дивного в тому, що:
Ідея обранства втілювалася в уяві, ніби візантійські порядки є ідеальні, а тому соціальні лиха пояснювано не вадами суспільного устрою, а зловживаннями з боку окремих носіїв влади (особливо охоче, зрозуміло, обтяжувано провинами правителів недавнього минулого).
(теж там, с. 88)
Все це ще раз нагадує нам совєти, з отим одвічним самовтішанням, що – мовлять – «но вєдь ідєя – прєкрасная!». Та, з тією ж самою ступінню наближення – Росію, де Павєл I валив усі провини на власну матір – Єкатєріну II, а його син, Алєксандр I, – всі провини валив на батька. Але, на цьому подібність не покінчується, бо попри все це, Візантія, як і всі три Російські імперії, що пішли до небуття, – ніколи не була стабільною державою:
Імператор Візантії, начебто – всевладний, та водночас важко