Аналітична історія України - Олександр Боргардт
До речі, сам Андрєй Боголюбскій був «самодєржцєм» типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям «славной Історіі Россійской» – Івану IV, Пєтрові I… Одне слово, як пише літописець – «нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє». Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не «домашніє». Офіційний історик пише:
В особі князя Андрєя велікорос вперше виступив на історичну сцену, та цей виступ не можна визнати вдалим.
(теж там, с. 324)
Чи можна вважати вдалими всі інші «виступлєнія» – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).
Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:
Так поглянули на хід справ і древні літописці, віддзеркалюючи у своєму погляді враження сучасників Андрєя Боголюбского: на їх погляд з часу цього князя велике княжіння, до тих пір єдине київське, поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відділився від Русі південної, утворив друге велике княжіння, Суздальське та зробив город Володимир великокнязівським столом для всіх князів .
(теж там, с. 321)
Маються на увазі, ясна річ, князі північні («відділився від Русі південної»). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишніх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано «Тисячєлєтіє Россіі», та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й «височайшєє нєудовольствіє»; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії… самі розумієте.
Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.
Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Ті вирішили відсидітись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату-хана з трьома туменами взимку 1237–1238, – дещо привів їх до розуму.
Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.
Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.
Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є «курная ізба», тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до XX ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. «Курная ізба» невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.
Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєві плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.
Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник… Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.
Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.
А саме це – цікаво переглянути.
Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого «билінно-богатирского епоса», як рівно казок про Бабу Ягу.
Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: «сільниє могучіє богатирі во Кієвє», а «цєрковно пєніє во Москвє ґородє», як і про загадкової видової приналежності «гусєй-лєбєдєй», та ще силу всього іншого.
Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:
Коли в малом был да он в ребячестве,
На широкой уличке погуливал,
Он с ровесниками шуточки пошучивал, –
Хватит за руку и рука долой,
Хватит за ногу и нога долой.
(Ю. И. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41)
Отже, як вам подобаються «шуточкі» цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та «ровєсніков» їм уже замало. Підрісши,
Сели молодцы на добрых коней,
Где повернутся, делали улицы,
Учали по силушке погуливать:
Поворотятся – часты плошади…
(теж там, с. 65)
Тут «сілушка» – бачите, це – як кажуть, – «жівая сіла протівніка», не названого навіть на ім’я: що за різниця? Адже: «кто нє с намі тот враг»; а, «когда враг нє сдаєтся – єго унічтожают» (і коли здався – так
