Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
Можна наводити й інші свідчення про християнських козаків у кінці XV – першій половині XVІ ст. Вони дають підстави твердити, що на теренах України ці козаки «копіювали» козаків татарських. Їхнім «ремеслом» були переважно розбійницькі напади на «ворогів», а також сторожова служба. Вказані речі могли органічно поєднуватися. Адже служба на литовсько-татарському пограниччі сусідувала із наїздами на татар. Так само й татарські козаки, несучи службу на кордоні Кримського ханства, вчиняли наїзди й грабунки християнських поселень.
Одним із головних занять козацтва стала торгівля «живим товаром», яка приносила чималі прибутки. Татарські козаки брали бранців на християнських теренах. Після чого останні поступали на невільничі ринки Османської імперії.
Приблизно те саме, але в зворотному напрямку, чинили козаки християнські. Інша річ, що в нашій історіографії ці факти сором’язливо замовчуються. Щодо козацької работоргівлі Віктор Брехуненко писав наступне: «Донедавна в історіографічній традиції виразно домінувала своєрідна гра в одні ворота, коли проблема ясиря на Степовому Кордоні розглядалася з перспективи лише християнських претендентів на Степ. Основну вагу клали на жертви з-поміж християн, тоді як торгівля полоненими-мусульманами залишалася переважно «за кадром». Про ясир з Туреччини, Криму, Ногаю, Азова та про торгівлю ним християнами якщо й не замовчували, проте особливо й не розводилися, згадували лише побіжно, без наміру концептуалізувати проблему. Перевагу цим підходам забезпечували насамперед українські, російські та польські історики, які за кожної зручної нагоди наголошували лише на втратах від вторгнень татар і турків»417. У принципі, можна зрозуміти українських, а також російських чи навіть польських істориків. Невигідно було їм представляти козаків як торгівців рабами. Таке неблагородне заняття руйнувало позитивний образ козацтва, імідж про їхній «християнський гуманізм», «прогресивність» і т. д.
«З християнського боку, – зазначає цей дослідник, – саме козакам належала перша скрипка у постачанні ясиру на невільничий ринок. На цій ниві в них не існувало конкурентів. На загал, ані інші соціальні групи, ані державні чинники не годилися для цілеспрямованого й методичного полювання за ясирем, як це робили козаки. Навіть в Україні, де місцеві князі й шляхта (українська й польська) охоче вправлялися в «лупах» на Степовому Кордоні, особливо в XVI ст., притік ясиру від некозаків не міг бути значним. Далебі в загонах нападників рідко коли обходилося без козацьких ватаг, а в багатьох випадках козаки взагалі переважали»418.
До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем «побутовим». Говорити про якусь серйозну його організацію проблематично. Найвищою формою такої організації могли бути хіба що козацькі ватаги, які мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певного наїзду, вони швидко розпадалися, як тільки мета була досягнута. Звісно, серед козаків виділялися провідники, котрі користувалися авторитетом і навколо яких гуртувалися такі ватаги. Були серед них й амбітні люди, які претендували на більш «високе» вождівство й не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, щоб собі і своїм наближеним забезпечити безбідне та відносно стабільне існування.
До амбітних вождів належали Дмитро Вишневецький та Іван Підкова (?—1578). І один, і другий, зокрема, прагнули оволодіти молдавським престолом. Взагалі молдавський престол розглядався козаками як «свій». Не випадково Богдан Хмельницький намагався взяти його під контроль, а в перспективі посадити на нього свого сина Тимоша.
Дмитро Вишневецький
Козаки тривалий час задовольнялися «малим», «розбійницьким спортом» на землях прикордоння, де фактично не було контролю з боку державних структур. На перших порах козацтво приваблювало соціальних нонконформістів, яким було «тісно», некомфортно в рамках державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов’янського (ширше – християнського). Не обов’язково це були плебеї. Радше, навпаки, вихідці із феодальних середовищ, де цінувалося військове ремесло. Могли то бути збіднілі феодали, котрі шукали для себе «швидкого багатства». Адже вдала війна могла умить збагатити людину. Були серед козаків також люди, які мали проблеми з законом, через що втікали на «неосвоєні» землі. Ймовірно, до таких належав відомий козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, за часів якого українське козацтво остаточно перетворилося у організовану силу.
Схоже, на перших порах і татарські, і християнські козаки легко знаходили спільну мову. За великим рахунком, це були люди «без роду й племені», для яких мало важили традиції їхніх предків, у тому числі й традиції релігійні. Показово, що в українському козацькому фольклорі хай і рідко, але зустрічаються зразки релігійного нігілізму. Чи випадково це? Як і те, що деякі автори XVI ст. не могли чогось певного сказати про релігійні погляди козаків з України, а то й писали, що вони мусульмани419.
Та все ж серед козаків відбулося розділення за конфесійним принципом. Хоча знову ж таки не варто перебільшувати його значення. Навіть після того, як відбулося таке розмежування, між мусульманськими й християнськими козаками зберігалися різноманітні контакти, переходи із одного конфесійного середовища в інше.
Розділення за конфесійним принципом обумовлювалося специфікою козацької служби на прикордонні. Звісно, козаки не особливо переймалися, кого грабувати і кого брати в ясир. Але державна служба на пограниччі (а тут доводилося служити або християнським, або мусульманським господарям) змушувала їх робити конфесійний вибір. Зрештою, пограбування «чужого», взяття його в полон для продажу в рабство сприймалося позитивно. Відповідна конфесія забезпечувала козакам сатисфакцію їхнього розбійницького ремесла. Пограбувати гяура для мусульманина було такою ж «благородною» справою, як і пограбування «бусурмана»
