Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
Далі Яковенко спеціально акцентує увагу на тому, що козаки мали предтеч – «напіввоєнізовану-напівпромислову слов’янську людність XII—XIII ст., згадувану в літописах під назвами бродників і берладників, яка мешкала в пониззях Дунаю і Дністра у найтіснішому сусідстві з половцями, не підпорядковуючись безпосередньо княжій владі»404.
Тобто, якщо виходити з цих міркувань, то українське козацтво в своїй основі явище автохтонне слов’янське. Воно бере початок від бродників-берладників (при бажанні цих предтеч можна замінити нащадками давньоруських бояр, як це, наприклад, маємо в «Історії українського козацтва»405. З точки зору дослідниці, тюркське й українське козацтва – явища соціально різнотипні. Останнє варто навіть розглядати як «прогресивне», адже воно було носієм осілого способу життя в степовій зоні, розвивало промисли й землеробство і поставало як «ранній носій розвинутого індивідуалізму». Так і хочеться провести паралелі з індивідуалізмом ренесансного типу!
Наталя Яковенко
Правда, Яковенко після таких міркувань дає «задній хід». Наводить низку прикладів, які свідчать, що і в побуті, і в культурі, і в сфері військовій українські козаки взяли чимало від татар. Навіть «прізвища доброї чверті українців спираються на тюркську мовну основу». І що канонічним в українців «вважається цілком неслов’янський тип краси, а класика української фольклорної культури – дума – є яскравим породженням азіатської моделі мелосу». Дослідниця для розгляду питання походження козаччини вирішує вдатися до художньо-літературних образів. Пише про «гігантський маятник, де певна критична маса в сусідстві двох етносів – руського і татарського – переміщається то на користь однієї, то на користь другої сторони». Або ось ще один пасаж у такому ж стилі: «Нічиї люди на нічиїй землі – ось головна суть дітей Поля, які взаємно перемішують одяг і тип їжі, збройні навички і спосіб мислення»406.
Правда, Яковенко не є істориком козаччини. Вона переважно вивчає історію шляхти в ранньомодерний період. Однак їй, людині, що добре орієнтується в цьому епосі, але займається дещо іншими питаннями, ніж козацтво, «з боку видніше». Зрештою, не можна сказати, що «професійні» історики української козаччини запропонували щось принципово інше, ніж комбінацію вищезгаданих теорій, як це й робить Яковенко. «Новизна» тут може бути хіба що в структурі цього комбінування, зверненні уваги на тих чи інших моментах.
Проте коли неупереджено розглядаєш відносно недавню та сучасну українську козацьку історіографію, кидається в очі один момент, який, радше, є наслідком культурних впливів, традиційного світосприйняття, аніж наукового аналізу. Наприклад, у згаданих Дашкевича, Яворницького, Яковенко та багатьох інших авторів є розуміння того, що в процесі становлення козаччини важливим чинником був тюркський. Більше того, історичні факти свідчать: саме цей чинник був початковим. І водночас є намагання дистанціюватися від цього чинника, по можливості його проігнорувати, довести, ніби українське козацтво мало автохтонне слов’янське коріння. У Яворницького ця дилема вирішується відносно просто: мовляв козаки-тюрки – це одне, а козаки-слов’яни щось інше; спільне між ними переважно стосується формальних речей. У Яковенко – це вже «драма». З одного боку, бажання довести слов’янськість козацтва. З іншого, розуміння того, що в козацтві занадто багато тюркського. Чи не найлегше вирішувала цю дилему радянська історіографія. Для неї козаки – це українські селяни, які втікали від феодальної експлуатації. До чого тут тюрки?
Таке неприйняття, ігнорування тюркського чинника в козацькому генезисі є зрозуміле. Адже, в силу певних історичних обставин, українці в ранньомодерний та модерний періоди сприймали тюркський світ як чужий і ворожий. Тому їм психологічно важко (навіть сьогодні) поєднати це «чуже» зі своїм «рідним» козацтвом.
Натомість, у зарубіжній історіографії є роботи, які говорять про особливу роль тюрків у становленні українського козацтва. До них належить фундаментальна праця німецького дослідника Гюнтера Штьокля «Виникнення козаччини»407. Формування українського козацтва цей автор розглядає у зв’язку з діяльністю іноетнічних козацьких утворень, зокрема татарських козаків, що знаходилися на московській та литовській службі. Ці козаки, вважає Штьокль, зазнавши «слов’янізації», відіграли помітну роль у становленні російських та українських козацьких спільнот.
Говорячи про козацтво, деякі дослідники звертають увагу, що це своєрідний «суперетнос», який зайняв степові простори від ріки Урал, Прикаспію до Північного Причорномор’я, аж до Дунаю. Відразу кидається в очі те, що ця «пригранична» людність мала чимало тюркських елементів. Ці елементи були домінуючими в справі військовій, яка посідала в житті козаків одне з головних місць. Тюркські елементи стосувалися також побуту, мови й культури. Як правило, християнське козацтво майже в усіх регіонах, де набув поширення цей «суперетнос», мало своїх тюркських мусульманських «відповідників» – мобільні військові формації, які «живилися» приграничною війною. Віктор Брехуненко таким чином характеризував християнських козаків: «Козацтва, виникнувши на неспокійній еластичній межі між осілою цивілізацією й кочовим / напівкочовим світом, між лісом і степом, християнською й мусульманською ойкуменами, були покликані самою своєю природою уособлювати дух Степового Кордону Європи, наповнений конфронтаціями та взаємодіями, фобіями та запозиченнями в найрізноманітніших сферах. Козаки перетворилися на суб’єкт перехресних впливів, які стримували з обох боків цього Кордону і, подібно до своїх аналогів на Балканах (граничарів, ускоків, гайдуків, секеїв), не могли не бути тим оголеним нервом, який чутливо реагував на будь-які зміни тутешньої ситуації»
