Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

зафіксували, що шість з вісімдесяти трьох опухлих від голоду українців померли. Інформатори також повідомляли про спорадичні випадки голоду в Харківській, Київській, Одеській, Дніпропетровській та Вінницькій областях. Внаслідок голоду швидко зростала смертність коней; по всій Україні їхня кількість від початку колективізації зменшилась більше ніж на половину.[564] Керівники одного колгоспу спільно інформували партійне керівництво про те, що вони втрачають до чотирьох коней за день через голод та перевтому. Більш того, вони не могли завадити селянам їх їсти: «Ми кілька разів казали колгоспникам не їсти кінські трупи, на що вони відповідали: “Ми все одно помремо від голоду, тому їстимемо дохлятину, навіть заражену. Якщо хочете, можете нас розстріляти”».[565]

Партійні кабінети були завалені листами, особливо багато повідомлень надсилали Сталіну. «Це щось жахливе — ростити дітей в нелюдських умовах — краще їх взагалі не мати», — написав йому чоловік із Нижньодніпровська.[566] Інший член партії писав про хлібозаготівельні команди, що обшукували хати бідняків і середняків, які вже «виконали всі зобов’язання по хлібозаготівлі», і забирали все зерно, «не залишаючи нічого для харчування і весняної сівби».[567] Ще один партієць писав:

Товаришу Сталін,

Будь ласка, поясніть мені, чому в колгоспах люди пухнуть з голоду та їдять дохлих коней? Я отримав відпустку і поїхав до Зінов’євської округи, де сам спостерігав, як люди їдять конину...[568]

Навесні 1932 року інформатори ОГПУ вперше за десятиліття, також почали використовувати слово «голод», описуючи ситуацію на селі.[569] Республіканські лідери в Харкові також діяли так, наче нарешті усвідомили серйозність загрози голоду. Урядові зерносховища в квітні видали понад 2 000 тонн проса для допомоги тим, хто «перебував у найскладніших умовах».[570] Через місяць керівники Київської області обговорили питання про надання додаткового продовольства тридцятьом районам, зокрема для харчування дітей.[571] Вони також вирішили негайно відправити зерно у два райони, що опинилися в надзвичайно важкому становищі.[572]

Відчуття наближення кризи також вплинуло на іноземців, які жили в Україні. Польський консул у Києві звернувся до Варшави з власними спостереженнями про «серйозну нестачу їжі» в багатьох селах. Він бачив людей, котрі падали від голоду на вулицях у Вінниці та Умані.[573] Німецький консул повідомив, що отримав багато звернень від представників німецької меншини з проханням визнати їх громадянами Німеччини, що дало б їм змогу емігрувати: «Хліба не вистачає, селяни знову змушені їсти жахливі сурогати... напівголодні колгоспники та робітники, чий раціон також недостатній, просять їжі».[574]

Враховуючи масштаби нестачі продовольства, було зовсім недивно, що цієї весни (аналогічно як і в 1921 році) селяни відмовлялися сіяти: якщо вони посіють останнє зерно, то їм нічого буде їсти, а все, що виросте, все конфіскує держава. У квітні 1932 року ОГПУ забило на сполох: понад 40 тисяч господарств взагалі не збиралися нічого вирощувати.[575] Оскільки голод продовжував ширитися, багато людей ставало занадто знесиленими, щоб працювати в полі. Незасіяні поля не були таємницею: «Вісті ВУЦВК», головна газета українського республіканського уряду, відкрито повідомляла, що навесні засіяли лише дві третини українських полів.[576]

Жоден сторонній спостерігач на той момент не міг би повірити в те, що Україна цього року зможе виконати призначені Москвою плани хлібозаготівель. Постачання продовольства помітно зменшувалося. Експортні квоти зерна не виконувалися. І сила-силенна людей мали залишитися без їжі.

Навесні 1932 року декілька високопоставлених українських комуністів нарешті зібралися з духом і закликали до різкої зміни політики. У лютому «старий більшовик» Григорій Петровський, на той час член Політбюро ЦК КП(б)У та голова ВУЦВК, котрий перебував у партії ще з дореволюційних часів, написав короткого листа своїм колегам. Він не шукав «стрілочника» для пояснення ситуації, що склалася, і не розглядав голод як «тимчасове» або вигадане явище. Замість цього він зауважив відсутність їжі «не лише в селах, а й у робітничих містах» по всій Україні, у Київській і Вінницькій областях, а також в Одесі, Дніпропетровську та Харкові.

Петровський запропонував такі дії: написати листа до Центрального Комітету ВКП(б), в якому докладно розповісти про «гостру нестачу продовольства для населення та кормів для худоби»; попросити призупинити заготівлю зерна в Україні та «згідно із законом відновити вільний обмін товарами»; запросити Червоний Хрест та інші організації з надання допомоги, які б об’єднали свої ресурси, як це було в 1921 році, і врятували людей у найбільш по-страждалих районах, особливо це стосувалося дітей; мобілізувати організації в межах республіки для допомоги районам, які потерпали від голоду. Він прямо заявив, що радянська держава навіть не повинна сподіватися взагалі будь-що зібрати в Україні в 1932 році. Для того, щоб прогодувати голодних українських селян, будь-який врожай їжі повинен залишатися всередині республіки.[577]

Інші українські партійні керівники відгукнулися на заклик Петровського. У березні, змінивши свої попередні заяви, партійні очільники раптово наказали зверхникам на місцях припинити хлібозаготівлі. Незважаючи на невиконання весняних планів, селяни мали переключитися на посівну.[578] Заохочені такими заявами згори, деякі українські посадовці нижчого рівня відмовлялися постачати зерно до інших республік та інших державних установ. Один посадовець, якого попросили відправити 1000 тонн зерна на Урал, написав у відповідь, що це «неможливо». Також було відмовлено в запиті на відправлення бобів та гороху.[579]

Наступні обговорення — у самому Кремлі, всередині КП(б)У в Харкові, а також між Москвою та Харковом — були дещо розмитими й обережними, скорше навіть заплутаними й суперечливими. Ймовірність широкомасштабного голоду добре усвідомлювали всі сторони. Проте знову ж таки, усі також розуміли особисту відповідальність Сталіна за політику колективізації, яку він задумав і обстоював, підтримував і захищав. Відкрито йому протистояти, вже не кажучи про те, що це відразу було приречено на поразку, означало критикувати самого лідера. Усі знали, що надання продовольчої допомоги Україні було б мовчазним визнанням поразки політики Сталіна. Проте всі також розуміли, що якщо забрати в українських селян усе зерно і змусити засіяти останнє, це призведе до справжньої катастрофи.

Партійні керівники випробували різні стратегії, обережно добираючи слова. 26 квітня Косіор написав довгого, надзвичайно стриманого листа Сталіну про загальну ситуацію в українському селі, значно применшивши проблему. За його словами, він щойно відвідав декілька південних районів. Незважаючи на всі негативні повідомлення, він був упевнений, що врожай 1932 року буде перевищувати рівень минулого року, в основному завдяки кращим погодним умовам. Усупереч жахливим заявам своїх колег лідер українських комуністів стверджував, що «всі розмови про “голод” в Україні необхідно категорично відкинути».