Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Однак і до цієї дати, й навіть до осені, ситуація не покращилася. До вересня стало зрозуміло, що врожай 1931 буде меншим, порівняно з минулим роком, а не більшим, як сподівалися.[545] Радянське керівництво особливо бентежило те, що країна не виконає експортні квоти. У середині місяця Молотов направив таємну телеграму партійним керівникам на Північному Кавказі, заявивши, що збір зерна для експорту відбувається «страшенно повільним темпом».[546] До кінця осені було зрозуміло, що заготівлі зерна по всій території СРСР не досягнуть запланованого; офіційний урожай у 1931–1932 роках в кінцевому підсумку становив 69,5 мільйонів тонн, а не очікуваних 83 мільйонів і більше.[547]

Радянський експорт постраждає, якщо заготівлі не зростуть. Гірше того, люди в містах знову не матимуть хліба. Секретар Київського обласного комітету написав листа Мікояну, благаючи: «Ми вже протягом двох тижнів не роздавали пайкового м’яса, ніхто не постачає нам риби, лише іноді картоплю». Як наслідок, «негативні настрої робітників зростають; а бідняки на селі не мають хліба. Промислове виробництво перебуває на межі серйозної кризи». Він запитував, чи міг хтось «швидко поставити до Києва хліб відповідно до встановлених норм».[548] А в Москві м’яса не було взагалі.[549]

Усі різною мірою розуміли, що саме колективізація спричинила дефіцит продовольства. Сталін особисто отримував звіти з детальним поясненням того, які існують негаразди в колгоспах, і чому не працює ця система. Один чиновник із Центрально-Чорноземної області навіть написав йому листа, в якому сміливо відстоював приватну власність: «Як пояснити це величезне падіння колгоспного виробництва? Це неможливо пояснити, хіба що сказати, що матеріальна зацікавленість і відповідальність за втрати або за низьку якість роботи не обходять кожного окремого колгоспника...».[550]

Відсутність почуття «відповідальності», зруйнованого колективізацією, переслідувало радянське сільське господарство (і навіть промисловість) упродовж усіх подальших років його існування. Але навіть якщо все вже було зрозуміло ще в 1931 році, то колективізацію неможливо було поставити під сумнів, передусім тому, що вона надто тісно пов’язувалась із самим Сталіним. Від успіху колективізації залежала його репутація лідера партії, адже саме в боротьбі за першість він переміг своїх суперників. Він не міг помилятися. Тому більшу частину пленуму ЦК ВКП(б) у жовтні було присвячено пошуку нового «цапа відбувайла». Позаяк Сталін не міг нести за все особисту відповідальність, так само як й інші керівники партії, пошук винуватців у неминучій катастрофі був скерований вниз.

Повторюючи тези статті «Запаморочення від успіхів», Станіслав Косіор — з 1928 року генеральний секретар ЦК КП(б)У, а також кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б) — звинуватив низових партійних працівників у провальному зборі врожаю. Українські чиновники, пояснював високопосадовець, вирушили до сільських районів. Вони особисто спілкувалися з директорами машинно-тракторних станцій і звинуватили їх у тому, що ті не доклали всіх зусиль для збору зерна. Незважаючи на це, багато хто «перейнявся» ідеєю, що плани державних хлібозаготівель були занадто високими. Вони повернулися до Харкова та Москви із сіл з неправильною інформацією для вищого керівництва: що селяни голодували і потребували продовольства.

Як відданий більшовик, Косіор у твердженнях про завищені плани хлібозаготівель та голодування в селах вбачав тільки докази існування змови. Навіть комуністи й часто двадцятип’ятитисячники повірили у вигадки про селян, котрі потерпають від голоду. Гірше того, «серед двадцятип’ятитисячників з’явилась ціла когорта чужорідних елементів». Результат: Вони не тільки самі не боролися, а й не змогли організувати колгоспні маси на боротьбу за хліб проти класового ворога, вони часто підтримували цей селянський настрій, іноді несвідомо, а деколи й свідомо. Всіх, кого запідозрили в нелояльності, виключили з партії: «На селі нам потрібні справжні більшовики, котрі будуть боротися за будівництво соціалізму, за колгосп, за інтереси нашої радянської держави, а не за куркульську маячню».[551]

Як і зазвичай, коли політика не вдавалась, керівники списували все на «саботаж». Під час шахтинського судового процесу в 1928 році вони сфокусували увагу на інженерах-гірниках, на котрих переклали вину за невдачі у важкій промисловості. Тепер високопосадовці шукали винних серед працівників сільського господарства. Навесні 1931 р. агенти спецслужб у Вінниці розкрили та ліквідували «контрреволюційну диверсійну організацію» «Трудова селянська партія». Більшість із шістнадцяти осіб, заарештованих за «організацію саботажу в усіх сферах сільського господарства: планування, землеустрою, кредитування, постачання частин для машин тощо», були агрономами. Переважно вони були членами Подільського філіалу Всеукраїнського агрономічного товариства (ВАТ) — організації, заснованої в 1923 році. Тепер їх звинуватили в прагненні «повалити радянську владу і встановити буржуазно-демократичну республіку».

Хоча біографії цих людей не виглядали вочевидь «контрреволюційними», однак це були освічені люди, котрі мали зв’язки як у місті, так і на селі. Це була саме та категорія підозрюваних, що найбільше цікавила ДПУ. Степан Чернявський був агрономом, який працював державним службовцем ще з часів Петлюри та був головою Подільського земельного управління. Юхим Підкуй-Муха — секретарем тієї ж організації. Іван Олійник — професором сільськогосподарського інституту в Кам’янці-Подільському. Інші працювали в сфері кредитування сільського господарства або як експерти в різних галузях землеробства та скотарства. Цю групу освічених людей звинуватили не лише в численних проблемах сільського господарства, а й у поширенні контрреволюційних ідей серед селян. Судову справу широко висвітлювала радянська преса; більшість звинувачених засудили на термін від трьох до десяти років у ГУЛАЗі.[552]

Цей пошук «цапа відбувайла» був ефективним, але лише у вузькому сенсі. Арешти агрономів, пошук «ворогів» та вигнання групи партійців частково пояснювали нездатність України виконати свої квоти, але ці заходи не допомогли виробити більше зерна. Розлючені телеграми з Москви також не сприяли зростанню кількості зерна.[553] Ситуацію не покращила й заява Мікояна в жовтні 1931 року, що річний план все-таки повинен бути виконаний, незалежно від погоди, тому всі регіони, що не постраждали від посухи, повинні дати більше зерна. Навіть він сам визнав, що це, мабуть, було несправедливо: «Люди важко працюють... але ми вимагаємо ще більше». Але навряд чи це могло на щось вплинути, адже цей наказ не міг збільшити кількість хліба на полицях.[554]

Як погрози, так і переконування зазнали поразки. Залишився тільки примус, і в грудні 1931 року Сталін і Молотов перетворили примус на політику: колгоспи, які не виконали своїх планів хлібозаготівель, повинні були повернути усі позики, трактори та інше обладнання, яке було надано їм в оренду машинно-тракторними