Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Немає сумнівів у тому, що Сталін на той час чітко усвідомлював, що план у 5,8 мільйона тонн зерна був не реальним. 25 липня він повідомив Кагановичу, що має намір дозволити скоротити плани для «постраждалих» колгоспів в Україні. Сталін писав, що він не хотів говорити про зменшення хлібозаготівель раніше, щоб не «деморалізувати» українців і не зірвати збиральну кампанію. Замість цього він вирішив вичекати з цим оголошенням, сподіваючись «простимулю-вати» селян під час збору врожаю, а також показати свою щедрість, пропонуючи незначне зниження на 30 мільйонів пудів (490 000 тонн) або «в крайньому випадку» (ці слова були підкреслені) на 40 мільйонів пудів (655 000 тонн). На що Каганович відповів: «Я гадаю, що зараз ще не треба казати українцям про зниження. Краще було дозволити їм намагатися задовольнити неможливі вимоги».[616]
Однак перед початком цієї стратегічної гри Сталін отримав погані новини з усієї території Радянського Союзу, і особливо з України. Протягом літа ДПУ повідомило про зростання випадків крадіжок. Люди крали на залізниці, у магазинах, на підприємствах, і, перш за все, в колгоспах. Це мало кого могло здивувати: колгоспники (так само як і робітники) часто розуміли, що державне майно нікому не належить. Тому якщо вони щось візьмуть собі — це нікому не зашкодить. Та насамперед вони голодували. Саме такі висновки були представлені в доповіді, поданій ОГПУ в липні, де описували тривожну тенденцію: багато селян почали збирати зерно передчасно і таємно, а потім приховувати його для власного вжитку. Одна доповідь надійшла з району Центрального Поволжя:
У ніч на 9 липня на полях було помічено п’ять жінок, які зрізали колоски пшениці. Коли їх спробували затримати, жінки почали тікати в різних напрямках. Охоронець двічі вистрелив із мисливської рушниці. Одна із колгоспниць була сильно поранена (вона померла через кілька годин).
Тієї ж ночі у тому селі сторож виявив натовп з «п’ятнадцяти злодіїв на конях з мішками вкраденого зерна». Цій групі «злодіїв» пощастило більше, ніж п’ятьом жінкам. Після того, як вони почали запекло опиратися, сторож злякався і втік.[617]
Як це часто бувало в минулому, Сталін знайшов політичне пояснення таким актам відчаю. Під час відпустки в Сочі, куди він поїхав на «поїзді», добре забезпеченому продовольством, він написав декілька листів Кагановичу на цю тему.[618] У листуванні вони погоджувалися один з одним. Держава та її політика не становили небезпеки для селян, котрі голодували, навпаки, це вони дуже сильно загрожували державі. «Куркулі, розкуркулені та антирадянські елементи — всі вони крадуть, — писав Сталін Кагановичу. — Злочин повинні карати десятьма роками позбавлення волі або смертною карою». Амністії не повинно існувати взагалі: «Без цих (і подібних) драконівських соціалістичних заходів неможливо встановити нової соціальної дисципліни, а без такої дисципліни неможливо зміцнити і захистити наш новий порядок».[619]
Через декілька днів, ще під час своєї відпустки біля моря, в іншій партії листів до Кагановича та Молотова Сталін детальніше виклав свої ідеї, чітко обміркувавши всі нюанси. Новий закон, про який він зараз так багато думав, був недостатньо стримуючим. Щоб змусити людей припинити крадіжки продовольства, цей закон необхідно підтримати пропагандистською кампанією, повністю базованою на марксистській теорії. Капіталізм переміг феодалізм, тому що капіталізм забезпечив захист приватної власності державою; соціалізм, у свою чергу, зможе перемогти капіталізм лише тоді, коли він оголосить державну власність — кооперативну, колгоспну, державну — священною і непорушною. Виживання соціалізму як такого повністю залежить від того, чи зможе держава запобігти розкраданню «антисоціальними, куркульсько-капіталістичними елементами» державної власності.[620]
Нав’язлива віра Сталіна в теорію марксизму знову перемогла те, що назвали буржуазною мораллю. 7 серпня 1932 року у СРСР було видано Закон, суворий навіть за радянськими мірками. Розпочинався він проголошенням:
Суспільна власність (державна, колгоспна, кооперативна) є основою радянської системи; вона є священною і недоторканною, і ті, хто намагатиметься вкрасти суспільну власність, будуть вважатися ворогами народу... вирішальна боротьба з крадіями суспільної власності — головне зобов’язання кожного органу радянської влади.
Закон продовжувався з визначень і висновків:
Центральний комітет і Рада народних комісарів СРСР цим постановляють...
Вважати власність колгоспів та кооперативів (врожай у сховищах тощо) еквівалентом державної власності.
Застосовувати каральні заходи як найвищу міру соціального захисту щодо розкрадання у колгоспах та колективної власності: застосовувати конфіскацію всього майна, що може бути заміненим на... позбавлення волі терміном не менш як десять років.[621]
Іншими словами, за крадіжку невеликої кількості їжі могли покарати десятьма роками ув’язнення в трудовому таборі або смертю. До цього часу такі покарання призначали за державну зраду. Тепер до селянки, яка вкрала декілька колосків пшениці з колгоспу, було таке ж ставлення, як і до військового, який зрадив країну під час війни. Закон не мав прецеденту навіть у СРСР. Лише декілька місяців до того Верховний Суд радянської Росії покарав людину, яка вкрала пшеницю з поля колгоспу, одним роком примусових робіт.[622]
Згідно з побажаннями Сталіна, у пресі розгорнули пояснювальню кампанію. Через два тижні після цього Закону «Правда» опублікувала звіт про справу «куркульки Грибанової», котра вкрала зерно з поля колгоспу «Червоний будівельник». Її засудили до розстрілу. Українська преса детально розповіла про три справи в Одесі, у тому числі про справу чоловіка та дружини, яких обох розстріляли за «крадіжку».[623] Інші опубліковані розповіді включали історію про розстріл селянина за жменьку пшениці, яку принесла з поля його десятирічна донька.[624]
Цей надзвичайний закон завдав непомірної шкоди. Наприкінці 1932 року протягом менш ніж шести місяців після його прийняття 4 500 осіб було розстріляно за його порушення. Набагато більше — понад 100 000 осіб — отримали десятирічний вирок і були вислані до трудових таборів. Продиктоване згори рішення про те, щоб надавати перевагу довготерміновим вирокам над смертною карою було вочевидь прагматичним: засуджені могли працювати на величезних нових промислових об’єктах системи ГУЛАГу — шахтах, фабриках, лісозаготівельних
