Сила волі - Келлі Макгонігал

• Зміцнюємо імунну систему. Щоб уникнути зараження слабкостями інших людей, щоранку по кілька хвилин на день думайте про свою мету.

• Підчепіть самоконтроль. Коли потрібно зміцнити силу волі, згадайте про свій взірець. Запитайте в себе, що зробила б ця вольова людина.

• Сила гордості. Розповідайте іншим про свої проблеми із силою волі та уявіть гордість, яку ви відчуватимете, коли досягнете успіху.

• Створюємо груповий проект. Чи можете ви долучити інших до змагання за звання найбільш вольової людини?

Розділ 9. Не думайте про білого ведмедя: межі сили волі

Ішов 1985 рік. «Місцем злочину» була психологічна лабораторія Університету Трініті — невеличка школа гуманітарних наук у Сан-Антоніо, що в Техасі. Сімнадцятьох студентів мучила думка, якої вони взагалі не могли контролювати. Вони знали, що так не можна. Вони знали, що не повинні про це думати. Але то було так принадно. Щоразу, як вони намагалися сконцентруватися на чомусь іншому, цей образ мимоволі спливав у їхній свідомості. Вони просто не могли не думати про білих ведмедів.

Зазвичай студентів не дуже цікавлять білі ведмеді. Їхні голови частіше забиті іншим — сексом, іспитами та розчаруванням від нової кока-коли. Однак у той момент білі ведмеді були їхньою найбільшою проблемою. А все тому, що їм дали одну просту настанову: «Наступні п’ять хвилин не думайте про білих ведмедів».

Ці студенти були першими учасниками в низці досліджень Деніела Веґнера, професора психології Гарвардського університету. Якось на початку своєї кар’єри Веґнер прочитав історію про російського письменника Льва Толстого. Маленькому Толстому старший брат наказав сидіти в кутку, доки той не припинить думати про білого ведмедя. Коли хлопець повернувся, маленький Лев усе ще сидів у кутку, адже так і не зміг припинити думати про білого ведмедя. Веґнер ніяк не міг забути цієї історії. У нього з голови ніяк не йшло питання, чому ми не можемо контролювати своїх ­думок?[223]

Експеримент Веґнера був майже ідентичний дитячому завданню Толстого: він попросив учасників думати про все, що вони хочуть, крім білого ведмедя. Ось що про це говорила одна жінка, її «думки вголос», які свідчать, як важко це далося більшості учасників:

Я намагалася подумати про мільйон речей, крім білого ведмедя, але не могла викинути його з голови. Тож... ой, погляньте-но на цю коричневу стіну. Здавалося, щоразу, коли я намагалася не думати про того білого ведмедя, я все одного про нього думала[224].

Так тривало близько п’ятнадцяти хвилин.

Може здатися, що неспроможність втриматися від думок про білих ведмедів — не найгірша у світі невдача сили волі. Але, як ми переконаємося далі, проблема заборони поширюється на будь-яку думку, яку ми намагаємося заблокувати. Останні дослідження страху, депресії, дієтології та залежностей підтверджують: здатність сказати собі «я не буду» вмить щезає, якщо справа стосується внутрішнього світу думок та почуттів. Коли ми ввійдемо в цей внутрішній світ, нам знадобиться нове визначення поняття самоконтролю — таке, що дозволяє цей контроль ослабити.

Яка іронія

Веґнер повторив експеримент про білого ведмедя з іншими студентами, і коли вони теж не змогли не думати про ведмедя, він почав забороняти інші думки. Щоразу сама заборона думати про щось давала парадоксальні наслідки: люди думали про це більше, ніж коли не намагалися контролювати себе чи навіть коли навмисне намагалися про це думати. Ефект виявився найсильнішим, коли людина була виснажена, стомлена або неуважна. Веґнер назвав цей ефект іронічним рикошетом[225]. Ви відганяєте якусь думку і — отакої! — вона рикошетом повертається до вас.[35]

Поняття іронічного рикошету пояснює чимало сучасних проблем людства: що сильніше старається заснути людина, яка страждає від безсоння, то важче їй це вдається; людина, яка намагається схуднути та хоче відмовитися від вуглеводів, спить і бачить хрустку хлібну скоринку та заварне тістечко; а намагаючись не думати про те, що нас лякає, ми знову і знову прокручуємо в голові ті страшні картинки. Веґнер навіть довів: якщо ви намагаєтеся викинути з голови людину, на яку ви запали, шанси побачити її вві сні підвищуються більше, ніж коли ви свідомо про неї фантазуєте[226]. Це, безсумнівно, сприяє ефекту Ромео та Джульєтти — загальновідомій психологічній тенденції закохуватися ще дужче, коли це з якихось причин заборонено[227].

Веґнер з’ясував, що цей іронічний ефект виникає під час спроб придушити практично кожен інстинкт, доступний людині. Кандидат на посаду, який так сильно хоче справити приємне враження, швидше за все, наговорить сім мішків гречаної вовни, що змусить начальника здригнутися. Парадоксально, але оратор, намагаючись бути політкоректним, прокручує в голові кожен образливий стереотип. Людина, яка прагне приховати таємницю, сама її і вибовкає. Офіціант, який хоче заробити якнайбільше чайових від клієнта, швидше проллє соус на його сорочку. Веґнер (дуже мило з його боку) навіть убачає цей іронічний ефект у науковому відкритті, що в більшості гомофобів найсильніша ерекція виникає під час перегляду порно за участі геїв[228].

Чому ми не можемо викинути думку з голови

Чому спроби викинути з голови якусь думку чи емоцію спричиняють зворотний ефект? Веґнер припускає, що це якось пов’язано з тим, як мозок кваліфікує команду не думати про щось. Він розбиває завдання на дві частини, що архівуються різними системами мозку. Одна частина мозку відводить увагу від забороненої думки та спрямовує її на щось інше. Так само жінка з першого дослідження Веґнера намагалася забути про білого ведмедя: «Я намагалася подумати про мільйон речей, крім білого ведмедя, але не могла викинути його з голови. Тож... ой, погляньте-но на цю коричневу стіну». Веґнер називає цей процес оператором. Оператор покладається на систему самоконтролю мозку та, як і решта форм самоконтролю, потребує зусиль, значних розумових ресурсів й енергії. Інша частина мозку пересвідчується, що ваші думки, почуття чи дії не пов’язані із забороненим предметом. Дівчина з того експерименту казала: «Я не могла викинути його з голови... Здавалося, щоразу, коли я намагалася не думати про того білого ведмедя, я все одного про нього думала». Веґнер називає цей процес контролером. На відміну від оператора, контролер запускається автоматично і не потребує розумових зусиль. Контролер тісніше пов’язаний з автоматичною системою мозку, відповідальною за виявлення загрози. Це звучить чудово — автоматичний самоконтроль! Аж доки не починаєш розуміти, яка важлива взаємодія між оператором та контролером. Якщо з будь-якої причини оператор виходить з ладу, контролер стає нічним жахом самоконтролю.

За нормальних умов оператор та контролер працюють паралельно. Припустімо, ви зайшли в крамницю та вирішили, що не підходитимете до полиць із чипсами. Поки оператор намагається сфокусуватися, спланувати та проконтролювати вашу поведінку («Я в крамниці, щоб купити кашу — і більше нічого. Де ж полиці зі злаками?»), контролер сканує мозок та середовище на ознаки небезпеки («Увага! Небезпечно! Печиво праворуч! Ти обожнюєш печиво! Це в тебе шлунок бурчить? Тривога! Тривога! Стережися печива! Печиво, печиво, печиво!»). Якщо розумових ресурсів удосталь, оператор упорається з істерикою контролера. Коли контролер вказує