Кваліфікація повторності злочинів - Наталія Ігорівна Устрицька
Отже, Пленум Верховного Суду України у разі вчинення злочинів проти особи пропонує посягання стосовно кожного потерпілого кваліфікувати окремо, причому наступні — з урахуванням повторності. Коли вчинено хабарництво, Пленум вважає, що кваліфікація за частиною статті, що передбачає вчинення злочину повторно, охоплює всі вчинені винним посягання. А. Ф. Зелінський обґрунтував таку кваліфікацію тим, що вона підкреслює особливість особи серед об’єктів кримінально-правової охорони. Однак, видається, що у своїх роз’ясненнях Пленум Верховного Суду України не дотримується принципів кримінально-правової кваліфікації, що призводить до різного підходу до оцінки суспільно небезпечних посягань. Так, у першому випадку принципи повноти кваліфікації та її індивідуальності прийнято до уваги, а в іншому — їх проігноровано.
Із цього приводу М. Й. Коржанський відзначив, що недоліки та хиби правосуддя, особливо у сфері боротьби зі злочинністю, і найшкідливіші їхні наслідки виявляються саме там і тоді, де й коли порушуються принципи[327]. Принципи є джерелом конкретних правил застосування кримінального закону. Ці правила виводяться з принципів, є їх інтерпретацією у конкретних ситуаціях. Виявлення і послідовне дотримання принципів кваліфікації дає можливість не лише усунути суперечності між роз’ясненнями з приводу кваліфікації повторності злочинів, але й скоротити кількість таких роз’яснень, в яких викладаються правила кваліфікації.
Аналіз постанов Пленуму Верховного Суду України показує, що окремо кваліфікуються злочини, які утворюють повторність у таких випадах:
— вони однорідні (наприклад, першого разу вчинено крадіжку, а вдруге — шахрайство). Кожен із цих злочинів підлягає самостійній кваліфікації, причому наступний — із врахуванням повторності — ч. 1 ст. 185; ч. 2 ст. 190 КК України;
— мають місце різні стадії вчинення злочинів. Наприклад, один із них закінчений, а інший — перерваний на стадії замаху. Тоді вчинене прийнято кваліфікувати так: ч. 2 ст. 15 — ч. 1 ст. 185; ч. 2 ст. 185 КК України;
— якщо особа перший злочин вчинила у співучасті, а інший одноосібно, то вчинене у співучасті кваліфікується з посиланням на відповідні частини ст. 27, 28 КК України, а інші злочини — лише за статтями Особливої частини КК України.
Такого ж висновку дійшов і В. О. Навроцький, але у його працях це питання розглянуто дещо з іншого погляду[328].
У вказаних випадках забезпечується принцип повноти кваліфікації. В усіх інших випадках, а саме, коли перший і наступний злочини є тотожні, вчинені з однієї і тією ж формою співучасті та співучасниками одного й того самого виду, є закінченими або перерваними на однаковій стадії — вчинене кваліфікують лише за частиною статті, яка передбачає відповідальність за повторний злочин, відповідно, повнота кваліфікації не досягається. При цьому вважається, що перше посягання охоплюється вказівкою на повторність. Така позиція, як вже було зазначено, є сумнівною, оскільки першому посяганню, по суті, не дається самостійної кримінально-правової оцінки.
У літературі існує думка, що чи не найголовнішою причиною підходу, якого дотримується практика при кваліфікації посягань, які утворюють повторність злочинів, — підходу, відповідно до яких окремі епізоди не піддаються самостійній кваліфікації та не кваліфікуються одночасно як повторність і сукупність, є те, що це не впливає на призначення покарання. За кримінальним законом при складанні покарань остаточне покарання визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Це означає, що і при самостійній кваліфікації окремих злочинів, які утворюють повторність, і при кваліфікації лише за частиною статті, що передбачає вчинення злочину повторно, максимальне покарання не може перевищувати того, яке передбачене за повторне вчинення злочину.
Підхід, відповідно до якого кваліфікація обумовлюється можливим покаранням, вважається не прийнятним, оскільки суперечить принципу законності кримінально-правової кваліфікації. Саме кваліфікація окремо кожного зі злочинів, що утворюють повторність, дає можливість призначити справедливе покарання. Адже в такому випадку покарання буде призначено окремо за кожний зі злочинів, а наявність сукупності злочинів призведе до того, що остаточне покарання буде більш суворе, ніж у тих випадках, якби воно призначалося лише за однією статтею Особливої частини.
Отже, Пленум Верховного Суду України, роз'яснюючи правила кваліфікації повторності злочинів, не завжди враховує положення теорії кримінально-правової кваліфікації. І оскільки у вітчизняному праві правила кваліфікації не закріплено в законі, а існують здебільшого у вигляді звичаїв, що побутують серед практичних працівників і теоретичних положень, то вибір потрібних положень часто викликає труднощі. У цьому випадку, видається, потрібно закріпити в КК України найбільш загальні правила його застосування. Ідеться про доповнення кримінального закону розділом, присвяченим кримінально-правовій кваліфікації, що значно дозволить скоротити кількість випадків неправильної кваліфікації, полегшить виявлення та усунення недоліків у цій сфері.
Під кваліфікуючою ознакою «повторно» розуміють і злочини, за які особу не притягнено до кримінальної відповідальності, і злочини, за які особа притягалась до кримінальної відповідальності, але судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку. Тому потрібно розглянути випадки кваліфікації повторності злочинів, яка пов’язана із засудженням, тобто рецидиву. У цьому разі слід надати кримінальну правову оцінку лише другому злочину, оскільки перший злочин, за який особа була засуджена, вже отримав свою оцінку у вироку суду. При кваліфікації рецидиву необхідно керуватися такими правилами:
1) встановити, що особа вчинила новий злочин у період після вступу вироку за раніше вчинений злочин і до погашення або зняття судимості за нього;
