Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Затримали понад 300 учасників, 210 з них притягнули до відповідальності. На відміну від СВУ суд був закритим для громадськості: партія вирішила не ризикувати і не влаштовувати «показовий судовий процес» над справжніми повстанцями. Свідками було неможливо маніпулювати, а історію подій було неможливо переказати, приховавши реальні факти: бідняки під проводом людей з військовим досвідом підняли зброю проти держави. Нікому з тих, хто вижив, не дозволили розказати правдиву історію подій. 20 травня двадцять сім з них стратили.
Павлоградське повстання було надзвичайно жорстоким, але не винятковим. У березні ДПУ було здивоване ще одним повстанням у Криворізькій окрузі — регіоні, який колективізували «майже на 100 відсотків», і який вважали спокійним. Хоча арешти і депортації тут «супроводжували деякі негативні явища», проте, згідно зі звітом ДПУ розкуркулення з великим ентузіазмом тут підтримали бідняки й середняки.
«Зміна в настроях» відбулася після наказів забрати насіннєві фонди напередодні весняної посівної кампанії. Один місцевий селянин пояснив, що означає конфіскація насіння: «Весь хліб вивезуть з України, і в нас нічого не залишиться». В іншому селі хтось побоювався, що «вони заберуть наше останнє зерно і кинуть нас голодувати». Після статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» ОГПУ пов’язувало негативні настрої серед селян з діяльністю занадто завзятих криворізьких керівників, які тиснули на селян, котрі не були «куркулями». Один з місцевих посадовців конфіскував у бідняків навіть брудну білизну, вимагаючи молока й сала для своєї бригади; інші вибивали двері в бідняцьких хатах, роздягали та викидали селян на вулицю. У відповідь жінки зібралися біля будинку місцевого активіста та кричали про те, що Сталін наполягав на «добровільності» вступу до колгоспів. Інші писали скарги вищому керівництву, сподіваючись повернути втрачене майно, або йшли до колгоспів, щоб забрати худобу й реманент.
Деякі з них пішли далі. «Під впливом антирадянської та куркульської агітації», як стверджували в звіті ДПУ мешканці села Широкого висунули низку «контрреволюційних політичних вимог». Згодом, 14 березня, натовп із 500 чоловіків і жінок оточив сільську раду та колгоспну управу з вимогами віддати насіння, розпустити комсомольський осередок та повернути «усуспільнене» та конфісковане майно, а також відшкодувати грошові штрафи, сплачені на користь місцевого керівництва.[516]
Знову ж таки, документи свідчать, що повстання в Тульчині, Павлограді, Кривому Розі та інших місцях справді відбувались. Вони стали організованою відповіддю на ненависну політику, а також на насильство, з яким насаджували колективізацію. Не дивно, що дехто з очільників цих повстань чинив опір радянській владі з часу її встановлення.
І якщо повстання таки були справжніми, запропоновані чекістами пояснення причин і природи виступів виглядають фантастично, адже співробітники радянських органів безпеки в умовах сталінізму не могли поскаржитися своїм керівникам на неправильність політики, або на те, що чесні радянські громадяни опираються колективізації з усім зрозумілих причин. Натомість вони звинувачували класових ворогів та іноземців, вигадували організації та мережі, котрих у дійсності не існувало. Наприклад, згідно зі звітом про повстання в Кривому Розі, все насильство було винятково з боку «антирадянських елементів, куркулів та родичів куркулів»: Карпук був біженцем з Польщі; Лисогор — брат висланого куркуля; у шевця Красулі було трохи майна.[517] Усі вони належали до підозрілих категорій: люди зі зв’язками за кордоном, мали заарештованих у минулому членів родин або володіли майном.
Знову й знову керівники шукали пояснення динаміки повстань в історії тих чи інших регіонів, звертаючи особливу увагу на події 1918–1920 років. Певний час у ДПУ навіть був відділ, співробітники якого одночасно працювали в кількох районах, вказуючи на «виняткову важливість прикордонних зон та історичного минулого цих регіонів». Ці райони включали Волинську, Бердичівську, Могилевську, Вінницьку, Каменецьку та Одеську округи — усі місця запеклих боїв під час встановлення радянської влади.[518] Балицький зазначав, що особливу увагу слід приділити району, на території якого діяла «банда Заболотного» — партизана часів Громадянської війни.[519]
Цю одержимість минулим Громадянської війни поширювали не лише на Україну. Подібне прискіпливе ставлення керівництва можна помітити й до Північного Кавказу, де радянська влада пояснювала збройний опір колективізації впливом козаків та українських націоналістів. Схоже ставлення було й до Сибіру та Уралу, де співробітники спецорганів стежили за «колишніми білогвардійськими офіцерами». Збройний опір колективізації в Середній Азії, Казахстані, Татарстані та Башкирії так само тлумачили як ан-тирадянський та контрреволюційний рух — знову ж таки, не безпідставно. До Фергани червоноармійці прибули для придушення повстанського руху басмачів. Хоча з ним нібито покінчили в попередні роки, однак невдоволення колективізацією дало йому друге життя. Збройні сутички внаслідок колективізації мали місце в кавказьких автономних республіках Чечні та Дагестані.[520]
Проте в Україні ці незадоволення ставали ще більш небезпечними через фактор націоналізму в містах. У 1930 році аналітики ОГПУ повернулися до проблеми зв’язків між містом і селом — зокрема стосунків між інтелігенцією та селянами, про небезпеку котрих попереджали в 1929 році. Деякі з цих зв’язків могли існувати; решта були вигаданими. 21 березня Балицький надіслав звіт генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору та тогочасному заступнику голови ОГПУ Ягоді: у Вінницькому районі він знайшов зв’язок між лідерами місцевого повстання та СВУ Повідомляли, що повстанець в одному селі сказав: «Після ліквідації СВУ необхідно звернутися до інших методів роботи — підбурити темні маси до повстання». Протягом наступних днів у Вінниці «викрили» інших членів СВУ Балицький привітав себе з викриттям і відзначив правильність своїх здогадок щодо впливу СВУ — організації, яку він власноручно начаклував. Осередки, писав він, «доводять існування міцних зв’язків між активістами контрреволюції на селі та сподівань СВУ на повстання в 1930–1931 роках». І ніби поплескавши себе по спині, Балицький додав: «Лише завдяки вчасній ліквідації СВУ ми змогли дезорганізувати дрібні осередки й угруповання, змусивши їх діяти на свій страх і ризик». Можливо, саме так Балицький уникнув критики за неспроможність зупити локальні повстання на селі: якби він не позбувся вигаданої СВУ то, за його логікою, справи в Україні були б ще гіршими.[521]
Протягом наступних місяців ДПУ продовжувало пошуки нових і ще невикритих змов. Навіть після того як СВУ начебто знищили, чекісти все ще очікували «посилення зв’язків між контрреволюційними елементами села та міста», стверджуючи, що центри багатьох сільських організацій знаходилися в містах. Контрреволюціонери з міст нібито їздили по селах усієї України; у західних районах республіки «низка ліквідованих контрреволюційних організацій (переважно петлюрівських)... мали тісні зв’язки з Польщею».[522]
Пошуки членів
