Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Тоді з’явився інший зовнішній чинник — США. Безпосереднім модератором вирішальних подій у травні 1991-го виступив тодішній помічник держсекретаря США з питань Африки Герман Коен. Зокрема він був причетний до пошуків безпечного притулку для Менґісту. Пізніше, наприкінці 1999-го, посольство США в Зімбабве визнало, що Коен брав участь у переговорах, у результаті яких Менґісту 21 травня залишив Аддис-Абебу і втік у Хараре — столицю Зімбабве272.
27 травня Коен організував у Лондоні переговори, на які приїхали тимчасовий прем’єр Ефіопії Тесфає Дінка та лідери Революційно-демократичного фронту ефіопських народів, Фронту визволення Оромо і НФВЕ. Саме Коен, щоб запобігти неконтрольованому знищенню й розграбуванню Аддис-Абеби, рекомендував силам опозиції негайно зайняти ефіопську столицю, що вони й зробили вночі проти 28 травня. Дінка на знак протесту вийшов із переговорів, і вже без нього Коен і лідери трьох повстанських фронтів домовилися про дальші дії. Зокрема погодилися, що еритрейці вільні визначати своє майбутнє, включаючи незалежність, якщо захочуть273.
Завдяки гарантіям США усі сторони дотрималися цих домовленостей. НФВЕ не пришвидшував події, а нова ефіопська влада, зі свого боку, не намагалася чинити перешкоди. І через два роки Еритрея офіційно здобула визнану всім світом незалежність. Чому ІРА не дочекалася перемоги
23 грудня 1920 року Парламент Сполученого Королівства Великої Британії й Ірландії ухвалив акт, коротка назва якого Акт про уряд Ірландії, а довга — Акт, який забезпечує краще управління Ірландією274. Цей акт виокремив з Ірландії шість північно-східних графств і сформував з них Північну Ірландію.
6 грудня 1922 року Ірландія стала вільною державою, але без Північної Ірландії, яка залишилася складовою частиною Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Цей статус-кво зберігається досі. Усі намагання вирвати Північну Ірландію з-під влади британської корони успіху не мали. У чому причини? Проаналізуймо, чи було в тій ситуації бодай п’ять чинників.
По-перше, про окремішність території Північної Ірландії від території Великої Британії можна точно стверджувати, що це не штучно створений міф, а доконаний географічний факт. Північну Ірландію і Велику Британію розділяє Північна протока завширшки понад 20 км, яку дуже важко не помітити. Штучним був, навпаки, кордон, який розчленував острів Ірландія на дві частини. І саме ця географічна єдність Ірландії завжди правила за головний аргумент на користь політичної єдності території острова.
Інакша ситуація з другим чинником — слабкість центру. Про Лондон, звісно, не скажеш, що він контролює Північну Ірландію лише номінально, але й перебільшувати силу британського уряду не варто. Сполучене Королівство — все-таки демократична держава, і це створює додаткові можливості для сепаратистських потуг. Нехай сепаратистам і бракує сили скинути владу центру, але вони можуть вплинути на суспільну думку, щоб та змусила центральну владу піти на поступки.
Саме так сталося в 1997–1998 роках. Британців утомила 30-річна війна, яка точилася на теренах Північної Ірландії між підпільними осередками Ірландської республіканської армії (ІРА) і британською владою. Цю війну британці називали коротко — Смута (The Troubles), і цей термін не потребував уточнень про географію і час. Усім і так було зрозуміло, про що йдеться, адже за 30 років Смута стала для британців найбільшою проблемою.
Одночасно наростали відцентрові настрої в Шотландії й Уельсі, що породжувало додаткову напругу в британському суспільстві. Цими проблемами вирішили скористатися лейбористи, які висунули гасло «нового лейборизму» (New Labour) і прагнули максимально розширити свою соціальну базу. Перед парламентськими виборами 1 травня 1997 року вони виступили з маніфестом275, у якому запропонували, зокрема, деволюцію як спосіб зміцнення держави. Термін «деволюція» (devolution) у британців означає передачу повноважень від Парламенту Сполученого Королівства парламентам Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії. У маніфесті лейбористи пообіцяли не пізніше осені 1997 року провести в Шотландії й Уельсі референдуми про деволюцію та заявили про готовність до нового політичного врегулювання в Північній Ірландії.
Здобувши на виборах переконливу перемогу, лейбористи одразу взялися виконувати обіцяне. Уже 31 липня новообраний Парламент Сполученого Королівства ухвалив Акт про референдуми в Шотландії й Уельсі276. 11 вересня пройшов референдум у Шотландії, майже три чверті його учасників (74,29 %) висловилися за створення Парламенту Шотландії. 18 вересня пройшов референдум в Уельсі, понад половина його учасників (50,3 %) висловилися за створення Національної Асамблеї Уельсу.
Паралельно тривав переговорний процес щодо політичного врегулювання в Північній Ірландії. Переговори просувалися повільно, але завершилися конкретним результатом. 10 квітня 1998 року в північноірландській столиці Белфасті було укладено Белфастську мирну угоду, яку ще називають Страсноп’ятничною, бо то було в Страсну п’ятницю277. Цей документ складається з двох — міждержавний договір між Сполученим Королівством і Республікою Ірландія, підписаний лідерами двох урядів, та вагоміший договір між урядами двох держав і вісьмома політичними партіями й угрупованнями, які діяли в Північній Ірландії.
22 травня 1998 року відбулися референдуми, які затвердили Страсноп’ятничну угоду. Її підтримали 94,39 % учасників референдуму в Республіці Ірландія та 71,12 % — у Північній Ірландії. 19 листопада 1998 року Парламент Сполученого Королівства ухвалив Акт про Північну Ірландію278, який заснував Асамблею Північної Ірландії. Отже, британська влада, попри всю свою силу, таки мусила піти на суттєві поступки. Тому не можна сказати, що сильний центр — це саме те, об що обламалися намагання вирвати Північну Ірландію з-під влади британської Корони.
Переходимо до третього чинника — сильні й безальтернативні регіональні еліти, які виступають за відокремлення. Замість цього в Північній Ірландії спостерігався розкол регіональних еліт на два табори — проірландський і пробританський, які не просто конкурували, а ворогували і навіть воювали один з одним. Головні проірландські партії (їх називають націоналістичними) — «Шинн Фейн» (у пер. з ірл. «Ми самі по собі»), історично пов’язана з ІРА, та Соціал-демократична і лейбористська партія, яка стоїть на поміркованіших позиціях. Найбільші пробританські партії (їх називають юніоністськими) — Демократична юніоністська партія, історично пов’язана з парамілітарними організаціями юніоністів, які протистояли ІРА, та Юніоністська партія Ольстера.
Про співвідношення сил між цими двома таборами можна судити з кількості місць, що їх вони здобули на виборах до Асамблеї Північної Ірландії. Перші вибори 25 червня 1998 року дали юніоністам 58 місць зі 108, націоналістам — 42 місця, іншим партіям — вісім місць. Під час наступних виборчих кампаній юніоністи знову випереджали націоналістів: 2003-го з рахунком 60 проти 42, 2007-го — 55 проти 44, 2011-го — 56 проти 43, 2016-го — 56 проти 40. На дострокових виборах 2 березня 2017 року кількість місць зменшилася зі 108 до 90. Юніоністи отримали 40, націоналісти — 39, решта партій — 11.
Переходячи до четвертого чинника — економічного обґрунтування, — знову мусимо констатувати відсутність у націоналістів явної переваги над юніоністами. Справді, Північна
