Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Проте Менґісту так і не здобув контроль над усією Еритреєю. Чимала смуга території на заході Еритреї залишилася під контролем НФВЕ. Менґісту просив про військову допомогу для придушення еритрейських повстанців, але в Москві й Гавані йому відмовили. У травні 1978-го радянська військова делегація на чолі з генералом Петровим повернулася в Москву. Так само Куба в наступні роки поступово скорочувала свій військовий контингент. Хоча СРСР продовжував регулярно надавати Ефіопії економічну і військову допомогу, бо це зобов’язання було закріплено в радянсько-ефіопському договорі про дружбу і співпрацю, який Брежнєв і Менґісту підписали в Москві 20 листопада 1978 року. Отож Аддис-Абеба ще якийсь час залишалася сильним центром.
Та невдовзі режим почав слабшати. Спроби колективізації призвели до деградації сільського господарства. До цього додалися засухи, і результатом став великий голод 1983–1985 років. Демонтаж режиму Менґісту почався саме в Еритреї. Восени 1987-го НФВЕ розгорнув новий наступ на урядові сили, а в березні 1988-го захопив добре укріплене місто Афабет, де розташовувалася найбільша військова база ефіопської армії, центр воєнної розвідки, великий склад зброї і боєприпасів. У травні 1988-го на базі Народного фронту визволення Тиграю було засновано Революційно-демократичний фронт ефіопських народів, який домовився з НФВЕ про дві головні речі: Менґісту треба усунути від влади в Ефіопії, а Еритрея повинна стати незалежною.
Раніше Менґісту міг сподіватися, що його режим урятує Москва. Тепер же Кремлю було не до Ефіопії: почав сипатися Варшавський блок, та й сам СРСР тріщав по швах. Наприкінці 1980-х Москва припинила економічну допомогу Аддис-Абебі, а згодом і військову. У генерал-лейтенанта КДБ СРСР Вадима Кирпиченка, який відвідав Ефіопію для переговорів і зустрічався з Менґісту 1 листопада 1990 року, ефіопський диктатор розпачливо питав: «Що відбувається в СРСР? Чи є майбутнє в радянсько-ефіопських відносин? На вашу економічну допомогу ми вже не розраховуємо, але просимо зберегти хоча б військову. Без вашої військової допомоги ми не зможемо успішно вести переговорний процес зі збройною опозицією, і наше становище в найближчі місяці стане катастрофічним»269.
Менґісту не помилився у своїх передчуттях. 21 травня 1991 року він утік у Зімбабве, 24 травня загони НФВЕ увійшли в Асмеру — столицю Еритреї, а 28 травня загони ефіопської опозиції ввійшли в Аддис-Абебу. В Ефіопії почав правити коаліційний перехідний уряд, який домовився з НФВЕ, що незалежність Еритреї проголосять 24 травня 1993 року, а перед тим проведуть референдум.
Отак еритрейські сепаратисти сповна скористалися слабкістю центру. До того ж слабкістю не лише Аддис-Абеби, а й Москви, яка тоді доживала останні місяці перед геополітичним крахом (1 липня 1991 року розвалився Варшавський блок, а в серпні — і СРСР).
Що ж до третього чинника — сильних і безальтернативних регіональних еліт — не забуваймо передусім, що населення Еритреї дуже неоднорідне в релігійному й етнічному сенсі. Це пояснює, чому в еритрейському визвольному русі довгий час конкурували різні організації. До вже згаданих двох громадянських воєн між ФВЕ і НФВЕ та поразки ФВЕ додамо, що в березні 1987-го відбувся об’єднавчий конгрес, на якому до НФВЕ приєднався один з уламків ФВЕ270. Відтак єдиною провідною силою в Еритреї на вирішальному етапі війни за незалежність був НФВЕ. Це, без сумніву, сприяло перемозі еритрейського сепаратизму.
Після великого голоду 1983–1985 років, який був найстрашнішою бідою і забрав найбільше життів саме на теренах Еритреї і Тиграю, популярність місцевих діячів режиму Менґісту впала майже до нуля. А ефіопська опозиція в особі Революційно-демократичного фронту ефіопських народів навіть не плекала надій утримати Еритрею в складі Ефіопії і тому не намагалася створити на теренах Еритреї якісь структури, паралельні чи альтернативні НФВЕ. Тож НФВЕ в Еритреї був (і залишається, з 1994 року називаючись Народним фронтом за демократію і справедливість) поза конкуренцією.
Четвертий чинник — економічне обґрунтування сепаратизму — теж зіграв велику роль. Еритрея лежить на узбережжі Червоного моря між Суданом і Джибуті та відділяє від моря Ефіопію, в якої виходу до моря немає. Тому еритрейці сподівались отримувати чималий дохід від свого вигідного географічного розташування, зокрема, що основний вантажопотік з Ефіопії та в Ефіопію йтиме саме через еритрейські порти. Перші сім років фактичної незалежності Еритреї ці сподівання більш-менш виправдовувалися, але потім їх перекреслила ефіопсько-еритрейська війна 1998–2000 років.
Нарешті п’ятий чинник — створення парамілітарних організацій — очевидний. Головною військовою базою НФВЕ була Орота. У травні 1990-го, за рік до перемоги еритрейських повстанців, там побував журналіст Associated Press Рейд Міллер271, який розповів: «За 80 миль на північ від Афабета лежить Орота, головний табір-база повстанців. Він простягається глибокою вузькою долиною, перерізаною каньйонами й оточеною міцними вершинами, такими високими, аж сонце потрапляє в долину лише на кілька годин на день. Для ворожих літаків залітати в цей лабіринт дуже небезпечно. Орота — це база постачання і військової підготовки, місце ув’язнення для тисяч військовополонених, цивільний і армійський госпіталь, школи для дітей солдатів, виробничі заводи й майстерні для ремонту вантажних автомобілів, танків та інших військових машин». Чисельність армії НФВЕ Міллер оцінив у 30–60 тис. осіб.
На південний схід від Ороти лежить місто Накфа, яке повстанці захопили 1977 року після шестимісячної облоги. У наступні роки ефіопська армія здійснила вісім спроб відбити Накфу, але марно. Під час цих атак майже все місто було зруйновано. НФВЕ збудував там підземне місто, де були житлові будинки, офіси, лікарні, типографії, заводи, радіостанція й коледж. Коли після здобуття незалежності постало питання, як назвати еритрейську валюту, їй дали назву «накфа» — на честь міста, яке стало символом боротьби еритрейців за свободу.
Отже, п’ять необхідних внутрішніх чинників збіглися докупи саме наприкінці 1980-х. І вони спрацювали: уже 24 травня 1991 року Еритрея стала незалежною де-факто, а рівно через два роки — і де-юре. Ці зміни відбулись одночасно зі зміною шостого чинника — зовнішнього, який тут завжди був. Довгий час це був СРСР, який допомагав режиму Менґісту і заважав розділенню Ефіопії, активно стримуючи ефіопську опозицію й еритрейський сепаратизм. Пікантність ситуації полягала в тому, що і режим Менґісту, і найпотужніші опозиційні сили, і сепаратистський НФВЕ — усі вони публічно сповідували марксизм-ленінізм. І те, що СРСР відверто й однозначно став на бік Менґісту, вводило опозицію й еритрейських сепаратистів у, скажімо так, шизофренічний стан свідомості. Однак на початку 1990-х,
