Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Проте для деяких людей режим швидко перетворився на дещо більше, ніж на звичайного ворога. У минулому передчуття Апокаліпсису або пророкування кінця світу періодично охоплювало російське та українське село, де релігія та магія співіснували протягом багатьох століть. Революція 1917 року спричинила новий виток релігійної манії. Протягом 1920-х років набули поширення зловісні пророцтва, знаки та дива. У Воронезькій губернії прочани йшли дивитися на дерева, що раптово вкрилися квітами — їх «оновлення» тлумачили як символ неминучих змін.[475] Біля Харкова натовп спостерігав як стара потьмяніла ікона «оновилася», заблищала золотом та яскравими кольорами.[476]
У 1929–1930 роках деякі радянські селяни, обурені закриттям церков і переслідуванням священиків, знову почали називати Радянський Союз Антихристом, а голів колгоспів — його намісниками. Священики казали мирянам, що Антихрист забирав їхню їжу або намагався їх знищити.[477] Відповідно до цього тлумачення, селяни відкидали колгоспи не тільки з цілком раціональних причин або через політичні погляди, а й з релігійних переконань: вони боялися вічного прокляття. Держава боролася з церквою, отже, колективні молитви, співи або церковні служби також стали формою опору. Один місцевий посадовець записав слова селянина: «Якщо підеш до колгоспу, тебе змусять працювати по неділях, а ще поставлять печатку Антихриста на лобі та руках. Царство Антихриста вже настало, і вступ до колгоспу є великим гріхом. Так записано у Святому Письмі».[478] Члени католицької громади в Україні поділяли цю думку: всупереч антирелігійним законам у німецькому селі Кандель місцевий єпископ Антоніус Церр почав таємно навчати і навіть висвячувати священиків.[479]
Підбадьорені вірою, стимульовані образою за вкрадене майно, селяни сміливішали. У відповідь на бравурно-оптимістичні радянські пропагандистські пісні, котрі регулярно лунали на радіо з постійно повторюваними приспівами, селяни почали складати власні пісні:
Гей, ні меж, ні краю нашому врожаю
Стигне, вистигає, гнеться до землі,
Полем неозорним піонер-дозорець
Вийшов вартувати колосистий хліб.[480]
Пісні та поезію опору передавали від одного села до іншого. Згідно зі свідченням мешканця сучасної Дніпропетровської області, інколи їх друкували та розповсюджували невеличкими збірками.[481] Також частиною культури опору стало графіті: один селянин пригадав, як побачив написи на стінах будинків у своєму селі: «Геть Сталіна!», «Геть комуністів!» Зрозуміло, що їх негайно замазували, але наступного дня вони знову з’являлися. Згодом двох осіб заарештували як членів «організації», відповідальної за ці написи.[482]
Опір також набував форми втечі, не лише із села, а й з Радянського Союзу. Вже в січні 1930 року прикордонники затримали трьох селян неподалік Кам’янця-Подільського, які намагалися перетнути польсько-український кордон.[483] Через місяць колона з 400 осіб, переважно селянок, вирушила до польського кордону з криками «Не треба нам колективів, ідемо в Польщу!» По дорозі вони побили уповноваженого посівкампанії, але зупинилися за кілька кілометрів від кордону після роз’яснень коменданта прикордонної ділянки. Наступного дня цей натовп зібрався знову і вирушив до кордону просити допомоги в поляків. Прикордонники встигли зупинити селян лише за 400 метрів від кордону. У тому ж звіті ДПУ згадало про кілька спроб селян роззброїти охоронців зерносховищ. Усвідомлення близькості й одночасної недосяжності «нормального» життя за кілька кілометрів від села ймовірно спонукало селян у цих районах до відчайдушних спроб змінити власну долю.[484]
Подібні спонтанні протести, церковні збори та прикордонні походи неминуче й цілком природно переростали в організоване насильство. По всьому СРСР — але значно більше у відсотковому відношенні в Україні — люди виступали проти дій влади, адже розуміли, що незабаром втратять не лише своє майно, а й можливо життя. Документи ОГПУ — ДПУ докладно розповідають, що відбувалося згодом.
На Сумщині тринадцять «куркулів» дістали приховану ще з Громадянської війни зброю та пішли в партизани. Один червоний партизан зібрав озброєну банду біля Білої Церкви на Київщині. Паша Ангеліна, трактористка, що раділа знищенню своїх сусідів-«куркулів», мала власний досвід таких нападів:
Влітку 1929 року, коли я з братом Костею і сестрою Лелею йшли на комсомольські збори до сусіднього села Новобешеве, хтось вистрілив у нас з обріза... Я ніколи не забуду, як ми бігли босі по стерні, наші серця шалено калатали від страху.[485]
ОГПУ негайно реагувало на подібні «терористичні інциденти». До 6 лютого 1930 року, лише через кілька місяців після офіційного оголошення колективізації в листопаді, в Радянському Союзі спецоргани заарештували 15 985 людей за «контрреволюційну діяльність» на селі. Приблизно третина заарештованих була українцями. З 12 по 17 лютого ОГПУ заарештувало ще 18 711 по всій території СРСР. Ув’язнених звинувачували в підготовці організованих збройних повстань, вербуванні повстанців серед бідняків і середняків, і навіть у пошуках контактних осіб серед червоноармійців (які походили з селян), щоб через куркульську пропаганду налаштувати їх проти уряду.[486]
Ніякі новини не могли переконати Сталіна відмовитися від колективізації або переглянути саму ідею примусового впровадження колгоспів, які селяни так люто ненавиділи. Здавалося, ситуація все ще була під контролем. І все ж таки ці звіти настільки занепокоїли Сталіна, що він трохи знизив тон заяв щодо колективізації, а це, в свою чергу, призвело до непередбачуваних наслідків.
«Запаморочення від успіхів». Саме так Сталін назвав свою статтю, що з’явилася в «Правді» 2 березня 1930 року. Можливо, цей вислів запозичили в Ісака Рейнгольда — чекіста, котрий саме так прокоментував криваве придушення повстання донських козаків. Чи дійсно назва натякала на попередні події чи ні, але стаття Сталіна не містила й краплі іронії. «Запаморочення від успіхів» починалася з переліку великих досягнень колективізації. Кампанія проходила не просто добре, проголошував Сталін,