Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський

Поділля

Особливості розвитку цього регіону знаходимо у дисертаційному дослідженні А. Скрипник. На території окупованих Брацлавського та Подільського воєводств були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам янецька область. Процеси становлення адміністративних формацій на цих землях «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, «попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона сама опинилася під впливом шляхти». Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр.: «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. Край управлявся на підставі «положєння» 1775 р. та затверджених штатних розписів у «Своде законов Российской Империи». З «початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. – Д.Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів.[15]

Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії

Владу на території цих новоросійських, а не окупованих внаслідок розділу РП землях (підкреслено нами. – Д.Я.) «до другої половини XIX ст. здійснював окремий генерал-губернатор, а коли інституція генерал-губернаторства була ліквідована, запроваджено губерніальний устрій (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії, які були прирівняні до «внутрішніх губерній» Росії)». Однак і тут, навіть на цих землях, які ніколи не знали польських та литовських впливів у тому обсязі, як це було на Правобережжі сучасної України, «імперська політика, спрямована на інтеграцію регіону до корінної російської території», провалилася, «у цілому інтеграційні заходи імперського уряду на Півдні зазнали краху». 1917 року «на відміну від Російської революції, основною метою якої була зміна політичного режиму, Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»; «…більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради; зберігся соціокультурний розкол між містом і селом».[16]

Якщо говорити сухою мовою цифр, а саме цей підхід запропонував В. Гвоздик, то слід узяти до уваги, що «на території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній проживало 7 млн людності, тобто четверта частина «підросійської» України, при цьому 5,5 млн становили сільське населення. Національний розподіл був таким: 71% —українці, 13% – росіяни, решта – німці, молдавани, євреї, болгари, греки. У містах національний склад був іншим: від 66% росіян у Миколаєві, до 25% – в Олександрівську». Висновок: «звідси стає зрозумілим упереджене, а інколи – вороже ставлення більшості мешканців південноукраїнських міст до питань українського державотворення»; «соціальна напруга тут була значно меншою, ніж в інших регіонах Російської держави»; «тут дуже тісно і своєрідно переплелися соціальний та національний чинники революції; жоден з них не був одназначно домінуючим».[17]

«Упереджене ставлення» громадян Російської республіки – мешканців південних губерній «українських національно-визвольних змагань» чітко простежується на прикладі Херсонської губернії, яка до кінця жовтня 1917 р. «не підпадала під юрисдикцію Центральної Ради», якій, «на відміну від більшовиків, не вдалося за короткий термін утворити розгалужений апарат управління і завдяки йому оволодіти становищем на місцях». Для управління Херсонською, Катеринославською та Таврійською губерніями Українська Центральна Рада (УЦР) створила була навесні 1918 р. Головний Крайовий комісаріат на чолі з таким собі С. Комірним, від діяльності якого сліду не залишилося ані в пам’яті нащадків, ані в авторитетних енциклопедичних довідниках ЕУ та «Діячі Української Центральної Ради». Суцільний управлінський хаос панував на Херсонщині і за Гетьмана, який намагався вирішити проблему шляхом створення інституту Головноуповноваженого в справах Херсонської, Катеринославської та чомусь ще й Подільської губерній (С. Гербель, Г. Раух). Не існувало спеціального органу управління на Півдні України і за часів Директорії. Таким чином, «чіткої вертикалі органів місцевої влади жодним з українських урядів не було сформовано». Край фактично був відданий на поталу. Тут утворилося, принаймні, п’ятивладдя: «поряд із загальноукраїнськими органами влади діяла низка інституцій місцевих органів, частина яких існувала ще з часів Російської імперії, а інші – створені революційно налаштованими народними масами ради робітничих, солдатських і селянських депутатів», а також Думи, комісари Тимчасового уряду, комісари УЦР, земства («перебували у катастрофічному фінансовому становищі»), земельні комітети. При цьому «довгий час місцева державна адміністрація не мала практично жодних важелів для реального здійснення своїх повноважень та впливу на хід подій у регіоні».

Абсолютна неспроможність українських націонал-соціалістичних урядів до будь-якої осмисленої конструктивної державницької роботи, а саме «стабілізувати соціально-економічне життя, численні кризи в політичній сфері», «невирішеність робітничого питання (перевага національного над соціальним)», проблеми безробіття, розвал продовольчого ринку стали головним чинником утвердження на українській землі тоталітарного комуністичного режиму у формі радянської влади.[18]

Берестейщина

Узагальнена назва території, яка розташована в середній течії Західного Бугу. Згідно із сучасними даними, до початку XI ст. перебувала у складі Київської Русі, з 1080 р. – у складі Пінського князівства, від 1150 р. – у складі Волинського, а з 1320 р. – у складі Трокського князівства ВКЛ. Після укладання Люблінської унії і до останнього поділу Польщі Берестейщина – складова частина Берестейсько-Литовського воєводства Корони/РП (1569—1795), а від 1795 р. – Російської імперії.

Кубань

Кубанське козацьке військо утворили 1860 р. з Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного казацького війська. З 1861 р. на зайняті ними землі Краснодарського краю почали переселятися селяни, головним чином з Полтавської, Чернігівської, Воронезької та інших губерній, які утворили другорядну, стосовно козаків, соціальну верству «іногородніх». Конфлікт між цими двома становими групами, тобто соціальний конфлікт, був системоутворюючим на цих землях. Конфліктів за національною ознакою Кубань не знала.

Міста в цілому

Цитовані вище документи та висновки дослідників малюють уклад життя мешканців 136 міст, у т. ч. 5 губернських (без урахування Києва, Катеринослава та Харкова), 88 повітових, 43 безповітових та заштатних, які існували на території сучасної України. За переписом 1897р. 12 з них нараховували менше 5 тис. жителів, тобто належали до категорії «міст-сіл», 83 відносилися до т. зв. «малих» міст (5—20 тис), 23 – до середніх; у губернських столицях проживало понад 20 тис.