Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
Узагалі-то першу писемну згадку про Буковину як окрему область – «Велику Буковину» – знаходимо під 1412 р. в угоді між угорським королем Сигізмундом та польським королем Владиславом II Ягайлом. Сама по собі «Велика Буковина» складається, як відомо, зі шкільного курсу географії, з двох частин. Південна Буковина зі столицею в Сучаві в XIV—XVI ст. була складовою частиною князівства Молдова. Від 1527 р. у складі Молдови перебувала під владою Туреччини, а від 1775 р. і до 1918 р. – у складі Австро-Угорщини. Північна Буковина в X—XI ст. перебувала під рукою Рюриків у складі Київської Русі, в XII—XIII ст. – у складі Галицько-Волинського князівства. У XIV—XVI ст. Північна Буковина була складовою частиною князівства Молдова і в 1527 р. у її складі потрапила під владу турків, а в 1775 р. дісталася Габсбургам (за виїмком Хотинського повіту, який згідно з Бухарестським мирним договором відійшов до складу Російської імперії як повіт у складі Бессарабської губернії).[38]
До австрійської окупації більшість населення Буковини писаного права фактично не знала: старости судили, покладаючись на «здоровий глузд», виходячи з норм права звичаєвого, яке поділялося на «загальнодержавне» та «місцеве». Єдиним писаним кодексом були хіба «Молдавські правила», що походили із церковних звичаїв і які використовував Ясський митрополит; в «якійсь мірі» на практиці застосовувалися положення грамоти Господарів. Після приєднання Буковини до Австрії «основним джерелом права» тут став австрійський закон, а першим правом – конституційне право монархії, т. зв. «Прагматична санкція» 1713 р. 1797 р. цісарським патентом на габсбурзьких землях (на Буковині – з 1 січня 1812 р.) запровадили новий Цивільний кодекс, «кодекс децентралізованої держави, яка постійно боялася внутрішнього розпаду». Документ повністю порвав із римським правом «і вперше в австрійській історії права сперся на принципи раціоналізму». Упродовж XIX ст. документ увели в дію і на слов’янських територіях – у Боснії, Герцеговині, Словенії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, частково – у Північній Італії та Ліхтенштейні. Характерним і в цьому випадку є те, що після 1918 р. положення документа продовжували діяти у Польщі, Чехословаччині, Югославії![39]
Від 1804 р. всі землі, які перебували під рукою Габсбурзького дому, були об’єднані в одній державі – Австрії, яка з 1812/1813 рр. стала офіційно називатися Австрійською імперією. Буковина 1848 р. була представлена в обох палатах імперського парламенту, а 29 вересня 1850 р. отримала земельну конституцію. Край був піднесений до рівня однієї з коронних земель Імперії: цісар уперше прийняв на себе титул «герцога Буковини». 1867 р. Імперію було трансформовано на двоєдину монархію. В Австро-Угорщині остаточно утвердився конституційний устрій – «остаточно» настільки, що «цілий ряд» правових норм перейшов до конституцій Австрії 1918 та 1920 рр., «урізних модифікаціях» діє в Австрії «до сьогодні», але найважливіше – «чимало з них закріплено в Конституції України»!
Буковина мала своїх депутатів як у райхсраті Австрії (яка до 1867 р. називалася Ціслейтанією), так і в сеймі Угорщини (до 1867 р. – Транслейтанія). Спочатку депутатів обирали виборщики (до цього – крайові сейми), від 1872 р. вибори стали безпосередніми; депутати обиралися від курій (спочатку від чотирьох, з 1896 р. – від п’яти). 1907 р. куріальну систему скасували, на її місці постала виборча система, ґрунтована на засадах загального, прямого, рівного таємного виборчого права. З 516 депутатів нижньої палати Буковина мала 14 місць – 4 від німецьких виборчих округів, 5 – від українських, 5 – від румунських[40]. Депутати-українці об’єднувалися в Українському парламентському клубі, який очолював М. Василько.
Тут треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]
Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]
Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]
«Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства
Закарпаття
Після смерті київського князя Володимира Великого Закарпаття перейшло під владу угорських королів, які на початку XI ст. носили титул «князя русинів». Як показав Б. Ринажевський, Закарпаття, перебуваючи впродовж майже 900 років у складі Угорщини, у правовому відношенні не мало навіть статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. В останні дні Світової війни, 31 жовтня 1918 р., створена у Будапешті Угорська національна рада проголосила на її території незалежну народну республіку. 21 грудня 1918 р. її уряд ухвалив «Закон про Руську Країну» (а не «Україну», як вважає Б. Ринажевський), який «вперше визначив державно-правовий статус Закарпаття» та «обіцяв закарпатцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище», адже – «жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю, свобода слова, організацій тощо». На підставі цього закону вперше в столітній історії цієї землі було обрано її законодавчий орган – Сейм у складі 36 депутатів та сформовано регіональний уряд.
За місяць після ухвалення згаданого Закону у Хусті відбулася подія, проведена за сценарієм так
