Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
По смерті Казимира Великого, у 1385 році, обидві держави – Польща та Литва – формально об’єдналися в одну – дочка Людовика вийшла заміж за литовського князя Ягайла. Подружжя було освячене Римською церквою – для цього Ягайло перейшов на західний варіант християнства, нова держава була формально оформлена Кревською унією, яка і завершила процес «загарбання» «українських» земель «поляками». При цьому від 1392 р. Белщина, Галичина та Холмщина остаточно увійшли до складу Польщі, а Волинь залишалася у складі Великого князівства Литовського[29]. Галичина зберігала свою автономію щодо Польщі аж до 1432 р., коли її було розділено на два воєводства – Руське (землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Холмська та Сяноцька) та Белзьке.
Казімір III.
Status quo формально зберігався до кінця XVIII ст., коли наслідком війни поміж різними угрупованнями магнатів та шляхти, підтримуваних ззовні, став розтин «двоєдиної держави трьох народів». Юридичним приводом для окупації Австро-Угорщиною «своєї» частини польсько-литовського спадку став факт короткочасного володіння цими землями угорським королем Андрієм II, який 1205 р. по загибелі князя Романа Мстиславовича як його союзник взяв опіку над дружиною і дітьми загиблого з титулярієм «короля Галичини». Цей термін вживали спадкоємці Андрія, і, оскільки австрійський імператор був одночасно угорським королем (з 1526 р. Угорщина і Закарпаття входили до складу Австрії), то він успадкував титул і формальне право на володіння Галичиною[30]. Під новим владикою[31] українські та польські землі були об’єднані в Королівство Галичини і Володимерії, до складу якого увіходили велике князівство Краківське, князівство Освенцімське та князівство Заторське. За деякими дослідниками, до 1772 р. під «Галичиною» розуміли Руське і Белзьке воєводства. Але в будь-якому разі, «Русь Суздальська та Русь Московська ніколи не вбачали в складі російських земель Галичини, не заявляли на цю землю ніяких прав, навіть династичних. Про Київ ще пам’ятали суздальські та московські князі, але земля галицька була для них “terra incognita”».[32]
Можна стверджувати, що «руське» населення краю в цілому схвально зустріло прихід нових господарів: за їх попередників економічні, політичні та інші конфлікти між ними та представниками інших національних громад сягли критичних величин. У міській торгівлі, ремісництві та органах місцевого самоврядування домінували поляки, німці, євреї та вірмени. Кульмінаційний пункт перетворення людей на безправну худобу – постанова 1573 р. Селяни, а русини серед них становили абсолютну більшість, потрапили до кріпосного рабства. Ще один контрапункт цього процесу – сеймова постанова 1766 р., якою уніатських священиків зобов’язали відбувати панщину для польських землевласників.
Натомість становище селян у володіннях Габсбургів являло собою разючу відмінність – кріпацтво тут було скасовано ще 1848 р. У грудні 1867 р. обидві палати австрійського райхсрату ухвалили, а найясніший цісар Франц-Йoсиф I санкціонував запровадження так званого «дуалізму», який зрівняв у правах австрійську та угорську частини його володінь. При цьому, пише відомий австрійський історик Еріх Цьольнер: «де-юре “землям угорської корони” протиставлялися “представлені в райхсраті землі та королівства”, які неофіційно іменувалися “Цісляйтанією”, тобто країною по західний бік Ляйти[33]. Назва “Австрія”, – констатує Е. Цьольнер, – увійшла в офіційний вжиток лише в поєднанні “Австро-Угорська монархія”, та ще в титулі монарха “цісар Австрії та король Угорщини”. Лише 1915 р. з’явився “австрійський” герб».
Суть габсбурзької моделі державного устрою полягала в тому, що «прагматичними спільними справами були визнані сфери, які визначив монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінанси, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, – пише Еріх Цьольнер, – було створено три спільних цісарсько-королівських міністерства (скорочено їх називали «рейхсміністерствами»): міністерство зовнішніх справ, військове міністерство та міністерство фінансів. Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися із 60 членів; вибирав їх кожен з двох парламентів і скликав, як правило, для надзвичайних засідань. Рішення делегацій повинні були узгоджуватися і лише після затвердження їх цісарем набували сили закону. Вся ця конструкція мала опертям громади, найменші територіальні одиниці, наділені правом самоврядування».[34]
У перші роки після австрійської окупації Галичини тут продовжувала діяти майже без змін колишня судова система. Наприклад, міщани судилися в магістратських судах, які послуговувалися відомими з давніх-давен нормами магдебурзького права. 1812 р., по завершенні в Австро-Угорщині робіт з кодифікації «цивільного права австрійських народів», на території Імперії був уведений у дію Цивільний кодекс, джерелами якого були римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. 1849 р. для управління Галичиною утворили адміністративний орган – Галицьке намісництво, за рік запровадили крайову конституцію, за якою край розділено було на Краківську, Львівську та Станіславівську округи, кожна з яких дістала свій сейм і свого намісника. Як вважають сучасні дослідники, фактично процеси в Галичині були такими самими, як і на землях, окупованих Росією: Галичина лише формально була австрійською територією, якою управляли австрійці на підставі австрійських законів. Фактично краєм управляли поляки; уряд підтримував їх на противагу українцям, які вважалися політично неблагодійними і «зорієнтованими на Росію». Але при цьому «приєднання Галичини до Австрії» як мінімум «відзначилося низкою таких заходів та реформ, які поступово виводили русин на шлях більш людського існування, відкрили їм спочатку деякі можливості в боротьбі за життя нації і дозволяли кращим людям піднімати голови в пошуках більш відрадних соціальних та політичних перспектив».[35]
Зайвим підтвердженням позитивних впливів Австро-Угорської держави на галицьких русинів/українців є навіть не те, що по тамтешніх містах і селах до сьогодні мило згадують часи володарювання «матінки-Австрії» та «батька Франца-Йосифа», а те, що деякі правові норми пережили і своїх творців, і Імперію Габсбургів, і буремні роки громадянської війни, і польську, і німецьку, і радянську влади. Так, наприклад, в Україні в перші роки після проголошення Незалежності діяла норма про можливість видання законодавчих актів головою держави в проміжках між сесіями парламенту.[36]
Буковина
«За три роки після прилучення Галичини вдалося – знову ж
