Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський

7) сім’я, яка делегує це право найстаршому чоловікові;

8) інше.

Як зауважує світовий авторитет Ф. Фукуяма, в юдео-християнській традиції, особливо в її протестантській формі, Бог сприймається як всесильний законодавець, чиє слово є понад будь-яким суспільним законом. «Зобов’язання перед Богом, – зауважує Ф. Фукуяма, – переважує зобов’язання перед будь-якою поставленою вище особою, чи то рідним батьком, чи то володарем… Божий закон, таким чином, є загальним мірилом будь-якої людської законотворчості».[3]

Така дефініція адекватно характеризує, зокрема, стан речей, який упродовж тисячі років мав місце на значній території сучасної України. Крім принципу «Божественного права» (або права, яке походить з Божого Одкровення) тут в різні часи діяли та суттєво впливали на стан речей принципи:

– історичного права;

– династійного права;

– права завоювання (або «право крові»);

– звичаєвого права;

– права народовладдя;

– права націй на самовизначення;

– права людини.

Правові принципи та похідні від них законодавчі комплекси розрізнялися між собою не стільки тим, як вони встановлювали «сукупність обов’язкових норм суспільного життя», тобто «правопорядок»[4]. Вони, правові принципи та законодавчі комплекси, розрізнялися одне від одного тим, як вони тлумачили саме поняття, саму дефініцію «право». З часів Платона під правом розуміли «правильний розум у згоді з природою», яке «має універсальну застосовність, незмінне й вічне, воно закликає до обов’язку своїми наказами й відвертає від коєння зла своїми заборонами». Натомість сучасна, позитивістська концепція права, говорить нам Джон Остін, один з авторів найпопулярнішої у світі антології «Філософія права», право – «це норма, утверджена для проводу розумної істоти іншою розумною істотою, що має владу над нею». Право в «докладному розумінні» та в «найширшому значенні» охоплює «закони, визначені Богом для людей, і закони, що їх визначили люди для людей»[5]. «Божий закон – це також життєвий устрій, який визначається Богом і якнайтісніше пов’язує Його з обраними людьми, кожний з яких представляє собою все людство, або з обраним народом Ізраїлю, який представляє всі народи», – таке визначення міститься в «Біблійній Енциклопедії Брокгауза».[6]

У принципі це все, що нам пощастило виявити в численних розвідках, присвячених розмірковуванням над дефініцією «право». Оскільки це так, то під терміном «право» ми пропонуємо розуміти Богом установлені принципи, які визначали власників та порядок користування ними, їх природними якостями або набутими чи успадкованими надбаннями. У цьому сенсі закони є системою встановлень, які забезпечують процедуру користування цими правами, тобто регулюють правовідносини. Ми вважаємо правом Божественні установлення, які визначають фундаментальні принципи взаємовідносин між людьми та реалізуються в правилах, які називаються законами. Закони мають вічний і незмінний характер. Нові закони можуть і повинні розроблятися та імплементуватися в поточну реальність виключно на основі вже існуючих норм і відображати природні зміни, які мають місце в процесі суспільного буття. Нові закони формулюються та ухвалюються виключно легітимно обраними представниками народу, які представляють і висловлюють священну волю народу в усій його повноті.

Як показали сучасні українські дослідники, саме на цих засадничих принципах і розвивалася більша частина територій, які утворюють сучасну Україну. На відміну від сучасної практики, державотворення аж до початку XX ст. (окрім московського, більшовицького, українського 1917—1920 рр. та після 1991 р.) ґрунтувалося на правових підходах і, що принципово важливо, прискіпливо враховувало правовий історичний досвід населення того чи іншого державного утворення.

Документальний масив, повернутий до наукового обігу після 1991 р., а це практично весь основний обсяг письмових артефактів, дозволяє, у принципі, скласти цілісне уявлення про суть, особливості та істотні відмінності політико-правових процесів, які відбувалися на землях, які згодом утворили сучасну Україну. Тим не менше – принаймні так видається автору даної розвідки, – такого цілісного уявлення як у суспільному середовищі, так і серед професійних дослідників до сьогодні не існує. Не існує з причин цілком зрозумілих, з причин, які лежать, власне, поза межами науки історії, а лежать у сфері науки психоаналізу, у сфері індивідуального та колективного підсвідомого, яке має природну особливість «блокувати» травмуючу або несприятливу інформацію, витісняти її на периферію свідомості. Потрапляючи туди, а згодом, до глибин підсвідомості, ця інформація-«травма» продовжує жити своїм власним, автономним від суб’єкта життям, детермінуючи в неявний для суб’єкта спосіб його, суб’єкта, життя, готуючись «вибухнути» в самий несподіваний для цього суб’єкта момент.

На цей феномен, як на нашу думку, точно вказав колега В. Брехуненко у блискучому дослідженні про Переяславську раду 1654 р.: «В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654р.»[7]. Саме фатальна, абсолютно руйнівна за своїми наслідками для багатьох поколінь руського народу діяльність Б. Хмельницького та його поплічників, з діаметрально протилежних ідеологічних міркувань мала наслідком його абсолютну позитивну гіперболізацію та героїзацію – чи то за часів спочилих у бозі Російської імперії та СРСР, чи то щойно народженої незалежної України. Особа, діяльність якої викреслила свій народ із списку цивілізованих європейських народів, особа, яка щедро посіяла неподолані до сьогодні зерна національного та конфесійного розбрату поміж поляками, українцями, євреями, татарами, особа, яка зруйнувала самі ментальні та біологічні основи існування свого народу, особа, яка на століття позбавила народ його власної державності, возведена сьогодні на верхній щабель умовного національного українського пантеону.

І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична наука), так само як і не в тих, хто возвеличує його діяльність, як у самому суспільстві, для якого його, суспільства, власна історія продовжує залишатися чи не головним системоутворюючим негативним фактором.

Пригадаймо: в сучасній Україні ми розпочинаємо сезон урочистих відзначень заходами в пам’ять загиблих під Крутами, продовжуємо святами на честь Червоної армії, яка впродовж десятиліть мільйонами вбивала українців (у тому числі руками самих українців) та спустошувала наші землі. Далі – річниця Чорнобильської катастрофи, далі – річниця перемоги одного людоїдського режиму над іншим (знову багато в чому українським коштом)… І так далі і тому подібне: річницю акції «Вісла» змінює річниця загибелі командира УПА, а цей сумний (хоча і не для всіх громадян України) день заступає вечір відзначення Голодомору…

Як на автора цих рядків, офіційна державна політика на цьому герці – попри високо духовні схильності та благородні наміри її організаторів – об’єктивно формує у громадян (принаймні серед тих, хто взагалі звертає на це увагу) лише два поняття. Перше: для того, щоби бути українцем, треба неодмінно загинути, причому бажано у найбільш безглуздий та варварський спосіб. Друге: українці – нація споконвічних історичних