Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

— Отже, ви будете співробітничати з нами. Я вважаю, не у ваших інтересах чекати, поки ми вас примусимо це робити. Ми — культурна нація, і всі культурні люди повинні допомагати нам.

Німець підсунув Ангеліні Павлівні папірець. Це була підписка про співробітництво з окупаційною владою.»

Руденко повернулася додому пізно ввечері.

«Німці — культурна нація, ми доведемо це всьому світові, хоч би що кричала радянська пропаганда… Через кілька днів почнуть працювати музеї…» — спливали на думку уривки недавньої розмови.

Так, вона теж вважала німців культурною нацією. Правда, два тижні окупації могли б переконати її в тому, що гітлерівці — не нація, що вони знищують культуру. Але Ангеліна Павлівна запевняла себе, що це лише непорозуміння, поодинокі прояви розгулу сп'янілих від перемог окремих розбещених елементів. Їх можна перевиховати, прилучивши до справжнього мистецтва. Навіть їх! Але для цього треба працювати, треба прищеплювати людям глибоку повагу до краси і благородства людських почуттів. «До речі, будучи співробітником музею, я збережу для України те, що лишилося тут», — міркувала Руденко.

Але співробітничати їй довелося не тільки в музеї.

Якось Руденко відвідав меткий молодий чоловік.

— Шпак. Співробітник газети «Нове українське слово», — відрекомендувався він. — Пан штурмбанфюрер Краузе рекомендував мені вас, Ангеліно Павлівно, як людину глибоко ерудирувану і готову віддати свої знання на користь великих цілей пропаганди нового порядку на Україні. Від вас вимагається не багато — лише кілька статей для нашої газети. Здається, вас щось непокоїть? — нахабно спитав Шпак, бачачи, що Руденко не поспішає з відповіддю. — Тоді я дозволю собі нагадати про письмову згоду, яку ви дали панові штурмбанфюрерові. Те, що ми просимо вас, є одночасно і його дорученням.

В житті Руденко відкрилася сторінка, яку вона визнала за краще випустити навіть у своїй сповіді, написаній після війни: вона стала співробітником продажної націоналістичної газетки.

Одна за одною з'являлися у «Новому українському слові» кореспонденції, підписані А. Руденко.

Той, хто зрадив один раз, вже не спиняється ні перед чим. Статті Руденко ставали дедалі все більш брудні і підлотні.

Спочатку вона писала про більшовиків, які немовби знищили у Києві «понад дванадцять стародавніх історичних пам'яток — церков, які мають важливе національне і культурне значення».

Потім почали з'являтися статейки з наклепницькими, мерзенними назвами: «Могильники культури», «Зруйновані і напівзруйновані церкви» і таке інше. Зміст їх цілком відповідав заголовкам. Але й це було тільки початком «журналістської діяльності» Руденко. Незабаром вона написала підвальну статтю, озаглавлену «Ставлення більшовиків до культурних цінностей в теорії і на практиці». Тут було все. І знущання з найважливіших постанов партії та уряду, спрямованих на збереження і пропаганду художніх цінностей, і наклепницьке твердження, ніби роки Радянської влади були періодом занепаду національної культури, епохою варварського знищення культурних цінностей.

Хазяї по заслузі оцінили лакейську вдачу своєї «співробітниці» і навіть кинули їй кістку — призначили завідуючою Музеєм російського мистецтва. Підібравши невеличкий штат, Руденко взялася до відновлення експозиції музею.

Не можна відмовити їй у наполегливості і працьовитості. Руденко працювала багато, старанно, робила все для того, щоб врятувати картини від псування та загибелі.

Будинок музею потребував негайного ремонту: шибок Майже не було, дах пробитий. Тільки на кінець року з великими труднощами вдалося ліквідувати усі ці руйнування.

Німецьке командування попередило співробітників музею: за цілість будинку і експонатів вони відповідатимуть життям. Дев'ять чоловік жило у постійному страху, хвилюючись, коли на подвір'ї з'являвся хто-небудь сторонній.

Новий 1942 рік ознаменувався для Руденко новою подією. Як людину, що ділом довела свою відданість гітлерівській владі, ЇЇ призначили, за сумісництвом, завідуючою Музеєм українського мистецтва. Зима була люта, музеї не опалювалися, освітлення не було. Двічі на день, тремтячи від страху, проходила Руденко спаленим, пограбованим Хрещатиком, поспішаючи з одного музею до другого. А втім, через півтора місяця її звільнили від роботи в Українському музеї, наказавши навести зразковий порядок у Музеї російського мистецтва.

Гітлерівці суперечили самі собі: вони то наказували відкрити експозицію музею для вузького кола осіб, то збиралися обладнати тут квартиру рейхскомісара Коха, то готувалися створити в музеї якийсь інститут сільського господарства, то мали намір переобладнати його під радіоцентр. Руденко всіляко обстоювала збереження музею, можливо, для того, щоб згодом реабілітувати себе перед «руськими», а може, боячись залишитися без улюбленої роботи.

З експонатів, які лишилися (основну частину їх радянські органи в липні 1941 року евакуювали до Уфи), була створена експозиція. Оглянути її могли тільки німці за перепустками, що видавалися провінціальним управлінням архівів, бібліотек і музеїв.

Сюди щодня приходили прибулі з Німеччини історики і мистецтвознавці, лікарі у військовій формі, археологи, теологи, архітектори і, звичайно, «фахівці» з «Штабу РР».[19] Вони цікавилися переважно мистецтвом допетровського періоду, головним чином іконами.

Прекрасно володіючи німецькою мовою, Руденко давала просторікуваті пояснення. Вона з гордістю розкривала велике культурно-історичне значення кожної пам'ятки.

Руденко часто зустрічалася з представниками штабу Розенберга, із співробітниками імперського комісаріату, у відання якого перейшли всі київські музеї. Нарешті її представили «високому гостеві», що відвідав музей, рейхскомісарові України Еріху Коху…

Іноді Ангеліну Павлівну охоплював панічний страх, їй здавалося, що на неї дивляться так само, як і на гітлерівців. Вона намагалася якомога рідше з'являтися на вулицях, майже весь час сиділа в музеї. Ангеліна Павлівна описувала і класифікувала експонати, складаючи на кожний наукову картку. Щонеділі вона показувала німцям Софійський і Кирилівський заповідники, Золоті ворота, Андріївську церкву.

На початку жовтня 1942 року керівникам музеїв було наказано почати упорядкування речей, вивезених гітлерівцями з Київської лаври. Кожному музею належало відібрати те, що відповідає його профілю. Руденко зосередила свою увагу на іконах. У Лаврі були прекрасні ікони (так звана Порфир'євська колекція). Разом з іншими співробітниками вона на руках перенесла їх у музей.

Минуло півроку. Радянські війська визволили Харків і вже підходили до Києва. Руденко почала посилено розшукувати різні музейні експонати, маючи, очевидно, намір реабілітувати себе перед Радянською владою.

Потім обстановка на фронті ненадовго змінилася на