Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Народна музика пробуджувала почуття до України, а також нагадувала про сільське життя; у той час як радянська держава хотіла все це знищити.

Узгоджена атака на церкви та сільську обрядовість мала ідеологічне підґрунтя. Більшовики були переконаними атеїстами, які вбачали у церквах невід’ємну частину старого режиму. До того ж вони були революціонерами, котрі прагнули знищити все, що нагадувало про життя суспільства до революції. Церкви, де селяни збиралися багато десятиліть або століть, залишалися потужним символом зв’язку між теперішнім і минулим. У більшості російських і багатьох українських містах більшовики відразу ж пограбували церкви — за період між 1918 та 1930 роками вони закрили понад 10 тисяч храмів на території СРСР, перетворивши їх на склади, кінотеатри, музеї чи гаражі.[454] До початку 1930-х років у більшості міст залишилося лише кілька діючих церков. Той факт, що вони все ще не були закриті в селах, був одним з підозрілих моментів в очах більшовиків та міських посланців, які приїжджали на село проводити колективізацію.

Церква відігравала важливу соціальну функцію, особливо в бідних селах, де вона була чи не єдиним соціальним інститутом. Церкви були місцем для зборів, яке не контролювала держава, а інколи вони перетворювалися на центри опозиції. Під час збройних селянських виступів у Рязанській губернії, поблизу Москви, церковні дзвони сповістили селян про прибуття командирів і солдатів зі столиці.[455] Церква була насамперед тим центром, де громада могла організувати різні види своєї діяльності — від благодійності до інших громадських ініціатив. Саме в церквах під час голоду 1921 року українські священики й релігійні установи організували допомогу для людей, які потерпали від голоду.

Після закриття церков на селі не залишилося незалежних організацій.[456] Місце церкви в культурному та освітньому житті села відтепер належало державним інституціям — будинкам культури, закладам реєстрації громадянського стану і радянським школам — усі вони перебували під керівництвом і контролем партії. І хоча церкви закрили, щоб запобігти виникненню опозиції, в дійсності людей позбавили допомоги і моральної підтримки, коли вони почали помирати від голоду.

Незалежно від того, чи вони добровільно вступили до колгоспів чи були змушені, агітували «за» чи «проти», колективізація стала точкою неповернення для всіх селян Радянського Союзу. Селянам, які брали участь в актах насильства, було важко повернутися до звичного життя. Довготривалі дружні стосунки і суспільний уклад були зруйновані діями, які було неможливо вибачити. Також назавжди змінилося ставлення до села, до праці та до життя. Петро Григоренко був шокований, коли під час своєї поїздки в село влітку 1930 року побачив, що селяни відмовлялися збирати врожай:

Велике, більш ніж 2 000 дворів степове село на Херсонщині — Ар-хангелка — в жнива було мертвим. Працювала одна молотарка, в одну зміну (8 чоловік). Решта робочої сили — чоловіки, жінки, підлітки — сиділи, лежали, напівлежали у «холодку». Я пройшовся селом, з одного кінця в інший, мені стало моторошно. Я намагався з ними розмовляти. Відповідали повільно, неохоче. І з повного байдужістю. Я казав: «Хліб у валках лежить, а подекуди і стоїть. Цей вже обсипався і пропав, а той, який у валках, згине». «Ну звісно, згине», — з абсолютною байдужістю відповідали мені. Це ж яка сила опору виросла в людях, якщо вони пішли на те, щоб залишити хліб у полі.[457]

Змінилися й сімейні стосунки. Чоловіки, позбавлені майна, більше не могли передавати землю у спадок своїм синам і втратили авторитет. До колективізації батькам було не властиво залишати дітей, але під час колективізації деякі селяни покинули село в пошуках роботи, тільки інколи навідувались додому.[458] Як і скрізь у СРСР, школярі повинні були доносити на своїх батьків, і в школі їх розпитували про те, що відбувалося вдома.[459] Традиції селянського самоврядування перестали діяти. До колективізації голів обирали серед односельців; після колективізації вибори перетворилися на фарс. І хоча кандидати виголошували промови, закликаючи односельців брати активнішу участь у політичних кампаніях, результат був визначений заздалегідь, а правильне проведення голосування забезпечувала всюдисуща міліція.[460]

Нарешті, і, можливо, це найбільш зловісно, колективізація зробила селян економічно залежними від держави. Як тільки були створені колгоспи, жоден з тих, хто там працював, не мав можливості отримати зарплату деінде. Колгоспникам платили не грошима, а за вироблені трудодні. Керівники колгоспів розподіляли продукти та інші товари відповідно до якості та «кількості» роботи. Теоретично, система мала стимулювати до роботи. На практиці це означало, що селяни не мали готівки, не могли купувати продукти і втратили мобільність. Кожен, хто покидав село без дозволу або відмовлявся працювати, міг залишитися без їжі. Коли в селян забрали корів та вирощене на присадибних ділянках, як це робили восени та взимку 1932–1933 років, вони залишилися ні з чим.[461]

Сама по собі колективізація не повинна була призвести до такого масштабного голоду, як той, що стався протягом 1932–1933 років. Однак методи, за допомогою яких колективізацію втілювали в життя, знищили разом з економічним устроєм й етичну структуру села. Старі цінності — повага права власності, гідності та життя людини — зникли. На їх місце більшовики прищепили зачатки смертоносної ідеології.

6

Повстання, 1930

Товариші! Закликаю вас захищати своє майно та народне добро. Приготуйтеся до першого й останнього бою. Річки й моря пересохнуть, вода потече на високий курган, кров литиметься потоками, а земля загарчить буревіями... Захищайте один одного, не вступайте до колгоспу, не вірте пліткам... Товариші, згадайте минуле, коли ви жили вільно, всім було добре, бідним і багатим, а зараз усім зле.

Анонімна листівка, 1930 рік[462]

Якби тоді не було вжито негайних заходів проти викривлень партлінії, ми мали б наразі широку хвилю повстанських виступів селян, котрі перебили би добру половину наших «низових» працівників...

Таємний меморандум ЦК, 1930 рік[463]

Протягом лише кількох місяців зими 1929–1930 років сталінська влада здійснила другу революцію на селі, що стала для багатьох більш важливою і приголомшливою, ніж Жовтневий переворот. По всьому СРСР розкуркулювали, арештовували та висилали заможних селян, місцевих лідерів, священиків та інших шанованих у громаді людей. Інколи під час вступу до колгоспу майже всі мешканці села залишалися без землі, худоби, а іноді й без даху над головою. Церкви закривали, ікони палили, а дзвони розбивали.

Внаслідок такої політики виник потужний, дещо хаотичний,