Коли сонце було богом - Зенон Косидовський
Запроваджуючи культ Атона, молодий фараон виношував у своїй палкій уяві широкі загарбницькі задуми. Ми вже знаємо, що завдяки завоюванням його предків до складу великої Єгипетської держави ввійшли Сірія, Палестина й Нубія. Більшість підкорених народів визнавала в тій чи іншій формі культ сонця, і через те Ехнатон вважав, що їх неважко буде привернути до Атона, який став би, таким чином, спільним, єдиним для всієї держави богом. Тоді настало б друге, вже мирне підкорення всіх тих земель, а це були б пута набагато міцніші, ніж збройна сила.
Але не так сталося. В той час, коли Ехнатон тішився радощами сімейного життя й складав гімни на честь Атона, його держава похитнулась і почала розпадатися. Сірійські князі, не відчуваючи твердої руки фараона, почали таємні переговори з ворогами Єгипту й один за одним виходили з-під залежності, вирізуючи до ноги єгипетські гарнізони.
Як відомо з листування, знайденого в Тель-ель-Амарна, єгипетські начальники й управителі в Сірії посилали до фараона гінців, повідомляючи про нові й нові поразки, і застерігали, що Єгипет втратить цей край, якщо не буде негайної підмоги. Гарнізони міст Мегідо, Аскалона, Гезера розпачливо благали допомоги, а комендант Єрусалима писав: «Скажи цареві прямо: всьому краєві мого царя й пана загрожує знищення».
Але Ехнатон нічого не відповідав, залишаючи гарнізони напризволяще. Більше того, він перестав навіть пускати перед свої очі гінців, які пробігали величезні відстані й пригнічені, стомлені мандрівкою, сподівалися від фараона втіхи та допомоги.
Що спричинилося до такої незрозумілої апатії? Документи, які б висвітлили це, не збереглися, отже, ми можемо тільки здогадуватись, що саме сталося. Ехнатон завжди повчав, що Атон — мирний бог, а він сам був чи не перший в історії прихильник миру, який засуджував війни. Вся його державна політика грунтувалася на тому, щоб схиляти підкорені країни до Єгипту тільки мирно, поширюючи культ Атона — бога сонця, любові й радощів життя. Через те можна припускати, що лиховісні новини з Сірії поставили перед фараоном прикрий ви-' бір: або вирушити на допомогу єгипетським гарнізонам і тим самим перекреслити всю свою ідеологію, або ж пасивно погодитися на втрату бунтівних володінь. То був трагічний, нерозв’язний конфлікт, який паралізував волю царя і, напевно, спричинився до його передчасної смерті. Коли Ехнатон догоряв на смертному ложі, Сірію було вже втрачено, і тільки Сетові та Рамзесові судилося знову приєднати її до Єгипту.
Ехнатон умер 1358 року до нашої ери, на тридцятому році життя. Тіло його поховано в скельній гробниці поблизу «Міста сонячного обрію». Про долю Нефертіті нічого невідомо, історія про неї не згадує, отож можна гадати, що цариця померла незабаром після свого чоловіка.
У фараона не було сина, тому на трон сів Сменкхара, чоловік його найстаршої дочки. Але він царював недовго. Вірно захищаючи реформи свого тестя, цей цар викликав невдоволення вельмож і жерців, а ті вже мали таку силу, що скинули його з трону. Після нього фараоном став Тутанхатон, чоловік третьої дочки Ехнатона. Новий цар, якому в той час було тільки дванадцять років, легко піддався впливові справжніх хазяїв Єгипту, змінив своє прізвище. на Тутанхамон, зрікся релігії тестя і перейшов назад у Фіви під заступу тамтешніх жерців.
Археологічні розкопки в Тель-ель-Амарна переконливо доводять, що жителі покинули «Місто сонячного обрію» надзвичайно поспішно. В руїнах царського палацу знайдено останки собак і корів — слуги, напевно, забули про них і залишили на голодну смерть. Про велике сум’яття під час переїзду свідчить, мабуть, ще красномовніше та обставина, що звідси забули взяти архів клинописних табличок, у якому було важливе дипломатичне листування.
Величні будівлі столиці бога сонця Атона опустіли й стали притулком для шакалів та кажанів. Мури почали розвалюватись, селяни з навколишніх сіл використовували їх як невичерпне джерело будівельного матеріалу. З часом піски пустелі позасипали рештки храмів та палаців і так добре зберегли їх, що сьогодні археологи можуть дуже точно відтворити план садиби фараона-бунтівника.
Тутанхамон повернув жерцям відібрані у них маєтки, знову відкрив храми й дав їм багате — із золота й срібла — спорядження для культових обрядів. У одному написі на скелі хвалькувато сказано: «Я знову заселив Фіви, відновив добрі права й зміцнив справедливість».
Каста жерців здобула повну перемогу над фараоном.
Після смерті Ехнатона лишилося ще багато послідовників його релігії. З болем дивилися вони на ганебний занепад «Міста сонячного обрію» й особливо на спустошення царської гробниці, яку плюндрували грабіжники. І от ці люди постановили перенести царський останок в безпечніше місце. Про будівництво нової гробниці не могло бути й мови. Жерці, безперечно, довідалися б про це, і все загинуло б. Тоді виникла думка помістити мумію в гробницю матері Ехнатона, цариці Тейє.
Тутанхамон царював тільки шість років — вісімнадцятилітнім юнаком він помер. Трон загарбав найвищий фіванський жрець Ейє, але його незабаром, скинув верховний головнокомандуючий єгипетською. армією Хоремхеб, основоположник дев’ятнадцятої династії фараонів.
Хоремхеб був представник найреакційніших кіл аристократії. В період його панування в країні міцніла контрреволюція. Фіванські жерці завзято робили все, аби тільки зганьбити ім’я Ехнатона. Фараона паплюжили як «злочинця і єретика» й наказали видряпати його ім’я скрізь, де тільки воно попаде на очі.
І ось стало відомо, що труп Ехнатона перенесено до гробниці цариці Тейє. Жерді опинилися в дуже ніяковому становищі. Забрати мумію й знищити вони не наважувались-адже це було б блюзнірство, яке неминуче викликало б осуд населення, бо народ здавна ставився до покійників з глибокою побожністю. З другого ж боку жерці вважали, що перебування єретика в гробниці оскверняє мумію цариці Тейє. Отож постановили перенести царицю до іншої гробниці, а Ехнатона лишити на місці. Почали переносити й тоді впевнилися, що кедровий саркофаг насилу проходить через вузький коридор гроібниці. Тому жерці забрали мумію, а саркофаг лишили на півдорозі на купі жорстви, де через 3 300 років його знайшов археолог Теодор Девіс.
Однак, відкриваючи гробницю, фіванські жерці мали на думці інше. Вони ретельно оглянули труну й скрізь, де тільки було ім’я Ехнатона,
