Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
В меньших розмірах такі спустошення, певно, повторяли ся при кождім переходї Татар через Русь. Самі князї не чули себе безпечними, і оповідаючи про стрічі, уряджені князями ханови під час похода 1286 р., лїтописець каже, що „князи надЂяхуть ся ся избитья собЂ и городомь взятьа” 43). Розумієть ся, таке становище зовсїм не було миле. Стільки про відносини до Татар.
Найбільше визначну ролю з поміж галицько-волинських князїв, як видко вже з оповіджених фактів, від смерти Данила грав Лев, хоч, очевидно, не одно про нього упущено в оповіданню волинського лїтописця, а не одно мабуть представлено неприхильно й стороничо. Був се князь здібний, дуже енерґічний, властолюбний, і неповздержний в своїм запалї й змаганнях. Характеристика його при закінченню Галицько-волинської лїтописи, писана, очевидно, рукою иньшою, вже прихильною до нього, досить відповідає фактам: „був Лев князь мудрий, хоробрий, і кріпкий на війни: не малу відвагу показав він в числениих війнах” 44).
Натомість Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, займав у полїтицї переважно пасивну ролю. Се залежало по части від його особистих уподобань, по части від того, що він тяжко хорував, уже від 1276 р., і завчасу ладив ся до смерти — судячи з оповідання, у нього був рак нижньої щоки (щелепа). Як оповідає волинський лїтописець, він милував ся в книжности, в штуцї, з великим замилуваннєм будуючи церкви й иньші будови, та споряджуючи для них ікони, книги, й ріжні богаті, артистично зроблені окраси. Лїтописець дає довгий, на кілька сторін, реєстр побудованого, спорядженого, подарованого ним (сей реєстр служить дуже важним джерелом для історії нашої культури, й значні виїмки з нього подав я вже 45), а ще верну ся в останнїй главі). Між иньшим тут згадують ся й церковні книги, списані самим князем. Для особистих чеснот його лїтописець не знаходить слів, і навіть відкинувши дещо на рахунок особливої прихильности його до свого героя, таки треба признати в Володимирі визначну своєю культурністю й гарним характером фіґуру. „Він вмів ясно (зрозуміло) говорити про книжні річи, бо був фільозоф великий”, — або як на иньшім місцї сказано: „був книжник великий і фільозоф, якого не було перед ним у цїлій землї, анї по нїм не буде”, „він розумів що було й що котре значить (разумЂа древняя и задняя)”; „був він також зручний ловець, хоробрий, тихий, смирний, незлобний, правдивий, не хапчивий, не брехливий, ненавидїв злодїйство, пити не пив від молодих лїт, любов мав до всїх, а особливо до своєї братиї, і присяги (хрестного цїловання) пильнував з усякою щирою правдою”; „мужність і розум жили в нїм, правда й істина водили ним, иньших чеснот богато в нїм було, а гордости не було”. Широко хвалить лїтописець, в дусї свого часу, ласку й прихильність Володимира до монашого стану, його милосердє й побожність, а при тім дає інтересний портрет його: він був ”високий на зріст, широкий в плечах, гарний з лиця, волосє мав ясне, кучеряве, а бороду стриг; руки й ноги мав гарні, але говорив грубо й спідню губу мав грубу”. Мав тїшити ся незвичайною популярністю в своїй землї: на його похоронах „плакали ся Володимирцї, чоловіки, жінки й дїти”, бояре й прості люде, свої й чужі: „Нїмцї, і Сурожцї, і Новгородцї, і Жиди — плакали ся так, як по упадку Єрусалима, як їх вели в вавилонську неволю” 46).
Володимир не мав дїтей 47). Предчуваючи близький кінець, він заповів завчасу, в присутности Льва і ханів Телебуги й Алгуя, що по своїй смерти передає свою волость Мстиславу 48). Очевидно, се було проявом неохоти, яка, видко, від довшого часу була між Володимиром і Львом. Сам Володимир поясняв, що „за гордість брата свого (Льва) и синовця свого (Юрия) не дав їм нїчого з своєї спадщини” 49). Після того й писаним тестаментом Володимир передав Мстиславу ”землю свою всю и городы и стольный свой городъ Володимеръ”, а своїй жінцї знов осібним тестаментом призначив город Кобринь і деякі села 50). (Сї Володимирові тестаменти, втягнені в лїтопись, зістали ся найдавнїйшими документами того рода з українських земель).
Лев і Юрий, розумієть ся, нїчого не могли сказати проти такої волї Володимира. Коли Володимир повідомив їх про свою волю, Лев удав повну індіференцію: „от і добре що дав (Мстиславу)! певно не буду того відберати від нього по твоїм животї! всї ми ходимо під Богом, а минї дай Боже і з своїм дати раду в теперішнїх часах!” Але в дїйсности роспорядженнє Володимира діткнуло їх дуже прикро, і вони не могли його переболїти. Юрий незадовго перед смертию прислав до Володимира свого посла, пригадуючи „свою службу” і просячи собі Берестейщини. Для більшого вражіння він казав, що батько Лев відберає від нього волости, але Володимир тому не повірив, і не дав, покликуючи ся на те, що він „не двою рЂчью”, не може відкликати свого роспорядження супроти Мстислава, але зараз же виявив своє властиве завзятє, піславши заразом упередити Мстислава, аби й він від себе не давав нїчого Юрию: „послав свого слугу доброго і вірного, на імя Ратшу, до брата свого Мстислава, і так сказав: перекажи моєму брату: „присилав до мене мій синовець Юрий, просив від мене Берестя, я ж йому не дав нї города нї села, і ти йому не давай нїчого!” При тім взяв він в руку соломи з своєї постїли й сказав: „хоч би я тобі, брате мій, оцей віхоть соломи дав, то ти його по моїм животї нїкому не давай.” Але Юрий і його батько того не поміркували, і незадовго прислав до Володимира Лев уже
