Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
З того вивязала ся між Львом і Лєшком погранична війна, що потягнула ся майже цїле князюваннє Лєшка. Лєшко вирізав і спалив Переворськ, пізнїйше повоював околицї Щекарева: „взяв десять сїл і так ішов назад з великою гордостию, пишав ся немов би всю Русь взяв” іронїзує з нього лїтописець, — знову иньшим разом попустошив околицї р. Кросни (знову десять сїл), і т. и. Правдоподібно, користаючи з сього розмиря між Лєшком і Львом, а може навіть і за інїціативою Льва (хоч лїтописець оповідає так, що інїціатива вийшла від самих Татар), ходили Ногай і Тула-Буга в 1286 р., з участию руських князїв на Польщу й спустошили землю Краківську й Сендомирську, але по дорозї своїм перебуваннєм попустошили також околицї Володимира та Львова 11).
Смерть Лєшка Чорного (1288) дала руським князям нагоду до нових заходів коло польської україни — Люблинської землї. На сей раз, на вість про смерть Лєшка рушив син Льва Юрий на Люблин — „хотяшеть бо coбЂ Люблина и землЂ Люблиньской”. Одначе Люблинцї не піддали ся йому, а він, на борзї вибравши ся, не мав стільки сили, аби силоміць його здобути, і мусїв вернути ся нї з чим 12). Але трохи згодом Льву таки удало ся здобути собі Люблин.
В боротьбі за краківський стіл, що розпочала ся по смерти Лєшка і потягнула ся на кількадесять лїт, Лев брав дїяльну участь, підтримуючи вибраного малопольською шляхтою Болєслава Зємовитовича кн. плоцького (з мазовецької лїнїї) в його боротьбі з Генрихом вроцлавським (т. зв. Честним, Probus), підтримуваного нїмецькими міщанами Малопольщі 13). В інтересах Болєслава Лев ходив походом на Краків (1289), а коли облога не повела ся, і Болєслав, що в сїй кампанїї досить слабо підтримував Льва, зовсїм вирік ся претензій на краківський стіл, Лев з під Кракова рушив на Шлезк і пограбив землї Генриха та з величезною здобичею вернув ся на Русь 14).
Під час сього похода на Шлезк Лев мав з'їзд з чеським королем Вацлавом, що слїдом, по смерти Генриха 15) виступив претендентом на Польщу. Лїтописець каже, що Лев з Вацлавом „любовь держаше велику”, і на з'їздї „докончавъ с нимъ миръ до своєго живота”, але яке становище зайняв Лев супроти його заходів коло польського стола, того вже не довідуємо ся від нього, бо на подїях 1289 р. уриваєть ся оповіданнє Волинської лїтописи. Судячи з того, що з 1299 р. маємо знову припадкову звістку про гостину Льва у кор. Вацлава, в Бернї моравськім 16), можна думати, що Лев зайняв супроти заходів Вацлава у Польщі становище досить прихильне. По всякій правдоподібности, власне під час заходів Вацлава коло польського стола Лев забрав собі Люблинську землю). Волинська лїтопись не згадує про се мабуть власне тому, що се стало ся по 1289 р., під час боротьби за Краків між Вацлавом і Володиславом Локотком. Польські записки, згадуючи про відібрання Люблинської землї від Руси (1302), кажуть, що він „був під Русию богато лїт” 17), так що се не позволяє нам посувати окупації Люблина значно пізнїйше від 1290 р. Се був останнїй факт переваги Руси над Польщею, в тодїшнїх відносинах, і тому я трохи довше коло нього затримав ся.
З иньших західнїх відносин знаємо дещо (дуже небогато) про Угорщину. Як я вже згадував, по смерти Данила застаємо руських князїв в добрих відносинах з нею. Новий король угорський Стефан, укладаючи в 1271 р. згоду з Отокаром та включаючи в сю угоду також своїх союзників, вичисляє між ними також і тодїшнїх галицько-волинських князїв: „зятя нашого Льва руського князя, брата його Мстислава, і Василька (помилка — замісь Володимира) сина Василька, князїв руських” 18). Згодом одначе відносини сї попсували ся. З одної грамоти нового короля Володислава Половця з 1281 р. припадково довідуємо ся, що військо Льва перед тим було напало й спустошило землї верхньої Тиси, положені досить далеко від границї 19). Потім в руських джерелах маємо звістку про якийсь похід чи подорож Льва на Угорщину в 1283 р., але звістка так загальна, що з неї не можна догадати ся, чи то був ворожий похід, чи приятельська подорож 20). Але судячи з того, що в походї Татар на Угорщину, що став ся скоро по тім (на початку 1285 р.) руські князї брали участь не радо, тільки з наказу татарського, і Лев випросив ся до дому з сього походу йно перейшовши угорську границю 21), — треба думати, що відносини до Угорщини тодї вже були полагодженї. Потім маємо звістку, що в війнї кор. Андрія III (остатнього з Арпадів) з герцоґом австрійським помагали йому „Русини”, разом з Татарами 22).
Чи принесла та угорська кампанїя Льва якісь позитивні результати? На се єсть одна вказівка, але вона стоїть так одиноко, при тім несвобідна від деяких сумнївів, що якихось сильнїйших виводів на нїй нїяк не можна оперти. Факт такий: в одній грамотї, з 1299 р., Григорій наджупан бережської столицї, називає себе „урядником Льва князя руського” 23). Коли зведемо до купи сю згадку з тим руським походом, що заходив в Угочський комітат, сам собою просить ся вивід, що Лев був загорнув сю частину Угорської Руси й задержав за собою по угодї з угорським королем. Чи так дїйсно було — годї сказати; так само не зможемо сказати, чи та угорсько-руська провінція Галичина, коли дїйсно була здобута Львом, довше належала до Галичини. З р. 1307 маємо грамоту того ж наджупана Григорія уже без того титулу 24), що могло б вказувати на те, що залежність сього краю від Галичини скінчила ся.
Другу відомість, більш певну і катеґоричну про галицькі володїння в Угорщинї маємо в одній пізнїйшій грамотї кор. Кароля Анжу; з неї довідуємо ся про якийсь замок Machk, захоплений руськими князями за останнїх Арпадовичів 25): він належав до руських князїв до 1320-х рр., коли його пробував відібрати кор. Кароль, і мабуть таки відібрав. Близших вказівок на місце сього замку і на великість того галицького аннекса грамота не дає нїяких. Можна
