В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

У Переображенському всієї гвардії соборі в Петербурзі зберігалося 20 курінних прапорів, три бунчуки, срібна булава, позолочений срібний жезл з відповідними написами під цими речами про приналежність їх Запорозькому Війську. Там же опинилося кілька запорозьких панікадил, срібні позолочені кадильниця та напрестольний хрест, євангеліє в золотій оздобі — все те привезли з собою козаки Задунайської Січі, які під час російсько-турецької війни 1829 року повернулися на Батьківщину. В недрах російських сховищ потонула найвища святиня Війська Запорозького — славнозвісна храмова ікона Січової церкви, так звана «Запорозька Покрова», на якій Богоматір зображена посеред сивовусих козаків, запорозької геральдики і клейнодів. Вона опинилася після соборної Покровської церкви в мистецькій колекції царської родини. Великий князь Сергій Олександрович подавав її на виставку XI археологічного з’їзду в Києві (1899 рік). Відтоді сліди її губляться.

Улітку 1917 року під орудою визначного мистецтвознавця, члена петроградської «Громади» Василя Щавинського, за дорученням Центральної Ради, столичні фахівці провели реєстрацію наявних у Петрограді предметів та документів історичного минулого України. Комісія працювала цілий рік і склала програму повернення речей. До першого розділу цієї реєстрації включені були цінності українського походження. Це предусім літературні пам'ятки: історичні документи, архіви українських діячів і письменників, у тому числі їхні рукописи, стародруки, мапи теренів і міст України, генеалогічні та геральдичні матеріали і т. ін. А також пам’ятки археологічні, релігійного побуту, історичні реліквії, срібло, бронза, стара кераміка, портрети українських діячів, твори стародавніх малярів, граверів та скульпторів. Другим розділом передбачалося повернути Україні художні твори інших держав, які належали їй, мали вплив на розвиток культури, а пізніше були забрані до російських музеїв.

У першому розділі програми повернення обидві сторони ухвалили: «РРФСР має передати у власність Української Держави архівні, музейні, церковні, бібліотечні та інші культурні цінності, які зберігаються або зберігалися в державних і націоналізованих зібраннях, й також окремі речі, що є власністю держави; усі культурні цінності мистецького походження не з території колишньої Російської імперії, які стали державною власністю після 1654 року; один комплект усіх видань, які на підставі законів про цензуру віддавалися державі в певній кількості примірників і переходили в розпорядження бібліотек; усі картографічні матеріали, зібрані Російським генеральним штабом, що стосуються території України».

Другий розділ включав усі вивезені до Росії під час першої світової війни колекції та окремі культурні цінності. На цьому варто зупинитися докладніше. Предусім 1914–1915 року, під час окупації Львова, були вивезені до Росії матеріали із «Руського народного Дому» та Ставропігійського інституту, в основному давні рукописи, стародруки, архівні та музикальні предмети. Є згадки, що спочатку реліквії Народного дому, упаковані в 15 великих ящиків, тимчасово, кілька тижнів, зберігалися в Олександринській гімназії в Києві. З Галичини під час війни вивозили до Росії давні ікони, рукописи, стародруки.

З початком війни родина відомого мецената й колекціонера М. Тереіценка вивезла до Петрограда понад 5 тисяч картин, щоб урятувати їх від воєнної розрухи, де вони й осіли, поповнивши пізніше фонди музею російського мистецтва.

У статті «З мартирольогії української старовини» («Українська старовина», 1919, ч. 1, Кам’янець) директор українського Військово-історичного музею О. Благодір засвідчив таке: «… В серпні 1914 року німецько-австрійське військо повело наступ на Україну. Російський уряд наказав вивезти з прифронтової смуги все більш цінне історичне майно до Києва, а звідти, разом з ціннішими речами київських музеїв, в багатьох скринях до Москви, де воно знаходиться й досі……Росіяни при свойому наступі на Галичину і при відступі

з неї забрали все, що тільки могли. Так, наприклад, вивезено зі Львова до Ростова-на-Дону Музей Ставропігії, одного з найстаріших товариств в Європі. По шляхам відступу забирали з церков дорогі старовинні образи й килими».

У цьому ж збірнику І. Кревецький оповів про долю Корони короля Данила Галицького, яка була перероблена на мітру українського єпископа в Перемишлі і яку в часи першої світової війни «делегат петроградської Академії наук забрав після упадку Перемишля до Петрограду як воєнну здобич».

Серед мистецьких творів, авторами яких були українці і які осіли в музеях ше в царські часи — десятки картин М. Башкирцевої, В. Боровиковського, М. Ге, А. Куїнджі, Д. Левицького, А. Лосенка, К. Маковського, О. Мурашка, М. Пимоненка, М. Самокиша, К. Трутовського, Т. Шевченка, М. Ярошенка.

Шедеври цих митців в колишньому музеї Олександра III в Петербурзі, в музеї Академії мистецтв, Третьяковській і Цвітковських галереях у Москві. Частину картин (Т. Шевченка, М. Пимоненка, В. Штернберга) було передано в провінційні музеї.

Про присвоєння царизмом українських національних реліквій свідчить і складений 1929 року «Попередній реєстр історико-культурних та художньо-музейних цінностей, що належить повернути УСРР». У першій позиції там зазначена гармата «біля Арсеналу, Кремль», відлита у Глухові 1706 року коштом І. Мазепи. Названо і згадуваний уже прапор, пожалуваний І. Мазепі (ім’я гетьмана було вже вирізане) та хрест кришталевий із срібною позолоченою ручкою з написом про те, що 7112(1604) року, липня в 4 день, його надіслав у почесть до Іова Патріарха з Києва князь Василь Констянтинович Острозький (зберігався в Успенському соборі Кремля).

У Московському Рум’янцевському музеї знаходилися «євангеліє апракос», писане на пергаменті поповичем Євсенієм у Галичині, Холмське євангеліє XIII–XIV ст., Волинсько-Луцьке євангеліє XIV ст., псалтир XVII ст.

В цьому ряду золотий кольт XI ст. з птахами-сиренами, золота діадема XI ст. із Сахвівки (Ермітаж); «Остромирово євангеліє» (1056–1057 pp.), Київський псалтир (1397 р.), «Поучение Ефима Сирина» (1392 р.), акти і грамоти XVI–XVII ст., листи та універсали Богдана і Юрія Хмельницьких, І. Виговського, інших гетьманів, рукописні книги, в тім числі три томи Літопису Самійла Величка, видання українських друкарень XVI–XVII ст. (Публічна бібліотека ім. М. Салтикова-Щедріна, Петербург), «Добрилове євангеліє» (1164 p.), українські літописи і хронографи XVI–XVII ст., зібрання українських книг кириличного друку XVI—XVII ст. та книг періодичних видань XIX — початку XX ст., автографи Т. Шевченка, частина архіву М. Драгоманова, колекції М. Маркевича (колишній рум’янцевський музей); рання українська ікона (Третьяковська галерея); Мстиславське євангеліє, написане в Києві (1117 р.) поповичем Олексієм Лазаревичем, литаври із Запорозької Січі, списки творів Г. Сковороди і Т. Шевченка (Історичний музей, Москва).

Професор Г. Павлуцький, який опікувався поверненням на Україну національних реліквій, спеціальну довідку присвятив найкоштовнішому експонатові Палати зброї в Кремлі «Шапці Мономаха». «Мабудь, це візантійська, а мабудь, східна витворь мистецтва домонгольського періоду і зв’язана з Київською Руссю, — писав він. —