В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

У липні 1776 року 85-літнього Петра Калнишевського допровадили на Соловки й посадили в такий кам’яний мішок, де неможливо було навіть випростатись. Там його гнітили 15 років, аж поки за указом Олександра І звільнили з тієї в’язниці. Немічний, осліплий, він уже не скористався дарованою волею, а залишився доживати на Соловках, де й помер восени 1803 року.

Цей мартиролог мучеників поповнив і видатний український композитор Артемій Ведель (1767–1806). Його силоміць забрали з Києва до Москви диригувати капелою, та він покинув нав’язану йому службу і став послушником Києво-Печерської лаври, пізніше мандрував Україною, писав свої знамениті концерти. Засуджений як небезпечний для уряду, помер у в’язниці.

У зв’язку з придушенням повстання декабристів на Україні були проведені масові репресії, а цілий полк, що виявився причетним до цієї справи, було переведено на Кавказ.

У лютому 1826 року в Петропавлівській фортеці ув’язнили Василя Лукашевича, маршалка шляхетства Переяславського повіту, який був членом полтавської ложі «Любов до істини» та києвського «З’єднання слов’ян», організатором та ідеологом «Малоросійського Таємного товариства». Причетність його до виступу декабристів не була доведена, його випустили, але тримали під наглядом — він жив під домашнім арештом у своєму маєтку в Борисполі.

Після виступу декабристів улітку 1826 року було засновано III відділ власної його імператорської величності канцелярії, а через рік і корпус жандармів, їхній шеф О. Бенкендорф писав, що придушена змова переконала Миколу І «в необходимости повсеместного бдительного надзора, которий кончательно стекался би в одно средоточие». Задля цього «надзору» Росію вкрили рясною мережею шпигунів.

Коли 1837 року до рук полковника корпусу жандармів Дохтурова потрапили «возмутительные стихи», що ходили по руках студентів Київського університету, то Микола 1 наказав винних студентів посадити в будинок для божевільних, а дотичних до цієї справи професорів судити військовим судом.

З допомогою агента — студента О. Петрова урядові стало відомо про діяльність у Києві Кирило-Мефодіївського братства, яке мало за мету створення української держави у республіканській федерації слов’янських народів.

В журналі слідства щодо «украыно-славянистов» 29 травня 1847 року зазначено: «Счастливое обнаружение Украино-славянского общества ы уничтожение оного в самом корне, конечно, упрочит на десятки лет то спокойствие в Малороссии, которое там могло быть нарушено». Особливу ж тривогу оберігачів трону викликало те, що «в Киеве же ы Малороссии славянофильство превратилось би в украинофильство. Там молодие люди с идеей соединения славян соединяют мисли о восстановлении язика, литератури и нравов Малороссии, доходя даже до мечтаний о возвращении времен прежней вольници и гетьманщини».

Під тією ж датою журнал фіксує запропоновані III відділом і височайше схвалені, з певними корективами, покарання причетних до Товариства, а також заохочення донощикові Петрову:

«1) Гулака, как главного руководителя Украино-славянского общества, весьма долго запиравшогося, а еще более, как человека, способного на всякое вредное для правительства предприятие, заключить в Шлисселбургскую крепость на три года и потом, буде исправитсся образе мыслей, отправить в отдаленную губернию под строжайший надзор.

2) Костомарова, хотя впоследствии сознавшегося во всех преступлениях, но виновного особенно потому, что он был старее по летам, а по званию профессора обязан был отвращать молодых людей от дурного направления заключить в Алексеевский равелин на один год и после того отправить в Вятку на службу, но никак не по ученой степени, с учреждением за ним строжайшего надзора.

3) Белозерского за откровенность и во уважение того, что он, при искреннейшем раскаянии, дал точное и положительное сведение об Украино-славянском обществе, определить на службу в Олонецкой губерний, не лишая его тех преимуществ, прежде приобретенных, но не по ученой части, и с учреждением за ним надзора.

4) Шевченку определить рядовым в Отдельный оренбургский корпус с правом выслуги под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений.

5) Кулиша, воспретив ему писать, заключить в Алексеевский равелин на четыре месяца и потом отправить на службу в Вологду, никак не по ученой части, с учреждением за ним строжайшего надзора, и с тем, чтобы он не был увольняемым ни в Малороссию, ни за границу.

6) Андрузкого в уважение того, что молод летами и искренне повинился в своих преступлениях, отправить для окончания курса наук в Казанский университет и потом определить на службу в одну из великороссийских губерний с учреждением за ним и во время учення и на службе строгого надзора, а также не увольнять его в Малороссию.

7) Навроцкого отправить в Вятку, выдержать его там шесть месяцев в тюремном заключении и после того определить на службу в один из уездных городов Вятской губернии по назначению губернатора, с учереждением за ним строгого надзора.

8) Посяде вменить в наказание содержание под арестом и отправить его в Казанский университет для окончания курса наук, потом определить в одну из великороссийских губерний…

(…)

12) Напечатанные сочинения Шевченки «Кобзарь», Кулиша «Повесть об украинском народе», «Украйна» и Михайло Чернышенко», Костомарова «Украинские баллады» и «Ветка» запретить и изъять из продажи…»

Катастрофа 1847 року спричинила страшну руїну українського письменства і деморалізацію, застрашення суспільства. Активні молоді сили були вирвані з рідного грунту й розпорошені по закутках імперії, П. Кулішу-заборонено писати, Т. Шевченкові — писати й малювати. Праця на національній ниві згорнулася, багато голосів замовкло.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства українство зазнало нових ударів: цензурні заборони 1863, 1876 і 1881 років, переслідування літераторів, учених, громадських діячів. На початку 1860-х років по Україні прокотилася хвиля арештів, яка вихопила з-поміж культурно-громадських діячів найдіяльніших, найпалкіших і занесла їх «для остуди» на далеку російську північ. Були заслані, зокрема, Олександр Кониський, Павло Чубинський, Петро Єфіменко, Степан Ніс, Віктор Лобода.

На початку 60-х років репресії завдали серйозного удару по українству. В Чернігові було закрито газету «Черниговский листок», яка друкувала матеріали й українською мовою, її редактора Леоніда Глібова було звільнено з посади вчителя гімназії. Керуючий III відділом генерал Потапов надіслав телеграфом таке розпорядження чернігівському губернаторові князю Голіцину: «Учителя гимназии Леонида Ив. Глебова обискать, всю переписку, подозрительние бумаги, запрещенние книги