Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр - Андрій Іванович Харук

F[8] — далекої розвідки;

G[9] — бомбардувальні;

У[10] — винищувальні;

К[11] — корпусні (фронтова розвідка на користь командування корпусу);

Р[12] — з одномістних літаків фоторозвідки;

Rb[13] — з літаків фоторозвідки для складання військових карт;

S[14] — сотні штурмової авіації;

11 Flep[15] — авіаційних парків (служби тилу);

22 Flek[16] — авіаційні запасові сотні (для підготовки пілотів, спостерігачів та наземного технічного персоналу);

5 Flars[17] — авіаційних арсеналів (для виготовлення та капітального ремонту літаків, зброї та спорядження).

На західноукраїнських землях база для формування української військової авіації була значно скромнішою. На час розпаду Австро-Угорської монархії (жовтень 1918 р.) територія Галичини була тиловою смугою. Тут не дислокувався жоден авіаційний підрозділ першої лінії, а знаходились лише допоміжні частини. Зокрема, в Перемишлі (аеродром Гуречко) дислокувалась 17-а запасна авіарота. У Львові знаходився 4-й авіапарк. Однак і львівське, і перемиське летовища опинились в руках поляків. В Станіславі, Зборові, Стрию, Красному та деяких інших місцевостях перебували бази формування польових авіаційних рот, однак усі ці підрозділи воювали на італійському фронті, а в Галичині від них лишились тільки аеродромні споруди та деяке майно. Після підписання Берестейського миру[18] до Одеси на завод «Анатра» було передислаковано з Італійського фронту 4-й авіаційний арсенал.

На озброєнні розміщених в Галичині частин знаходилась далеко не нова в моральному і зношена в фізичному відношеннях техніка. Перш за все, це двомісні біплани-розвідники «Ганза-Бранденбург С.». Спроектовані в Німеччині визначним конструктором Ернестом Хейнкелем, такі машини будувались у двоєдиній монархії заводами «Фенікс» та «Уфаг». «Бранденбурги» відзначались легкістю пілотування, непоганими злітно-посадочними якостями та відносно значним бойовим навантаженням. Останні серії таких машин мали двигуни потужністю 200–230 к.с., однак в Галичині документально підтверджено лише наявність апаратів зі значно слабшими 160-сильними моторами «Австро-Даймлер» — серії 27 (виробництва «Фенікс») та 64 («Уфаг»). Літаки «Ганза-Бранденбург С. І» озброювались турельним кулеметом «Шварцльозе», а також могли нести 100–150 кг авіабомб. Приблизно відповідали їм розвідники «Ллойд С. II» і «С. III», які теж зустрічались в Галичині. Імператорсько-королівські повітряні війська мали на озброєнні й винищувачі типів «Ганза-Бранденбург D.», «Альбатрос» та «Фоккер» різних модифікацій, однак факти використання цих літаків українською авіацією не встановлені.

Відзначимо, що спільною рисою для усіх австро-угорських літаків (як, зрештою, і німецьких, які з 1919 р. теж з’являються на озброєнні української авіації) було використання рядних двигунів рідинного охолодження (т. зв. «автомобільного типу») — важчих, але потужніших і надійніших за поширені в російській та французській авіації ротативних (повітрянного охолодження) мотори.

Національно-визвольний рух, що розгорнувся в Україні після Лютневої революції, не міг оминути і російську армію, в якій перебувало на службі кілька мільйонів українців. Спочатку тилові гарнізони, а згодом і фронтові частини охопило могутнє національне піднесення, яке було стихійним на перших початках, але поступово набувало все більш організованих форм. У березні 1917 р. в Києві виникло дві військові організації, які ставили своїм завданням сприяти створенню Збройних Сил України: Організаційний комітет для формування Українського війська та Військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Першочерговою вимогою цих організацій стала українізація армії, тобто виділення військовослужбовців-українців в окремі частини. Однак цілий ряд факторів, а насамперед — розпорошеність сил і неоднозначне ставлення різних складових українського національно-визвольного руху до військових проблем, ускладнювали вирішення цього завдання. Для подолання цих проблем «Клуб ім. гетьмана Полуботка» висунув пропозицію скликати Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їзд, який проходив в Києві на початку травня 1917 р., зібрав близько 1000 делегатів, що представляли 1 млн. солдатів-українців. Однією з головних його ухвал стало рішення про організацію єдиного керівного органу, що мав би координувати й очолити українське військове будівництво. Ним став «Український генеральний військовий комітет» (УГВК). До складу цієї установи в різний час входили і представники військово-повітряного флоту: підполковник В. О. Павленко, командир 1-го повітроплавного дивізіону полковник О. М. Пилькевич, пілот 10-го винищувального авіаційного загону рапорщик М. М. Полозов та майстер Центральної аеронавігаційної станції в Києві солдат С. Г. Колосов. Використовувались вони на відповідальних становищах, зокрема, Пилькевич і Полозов 10 серпня 1917 року були призначені представниками УГВК при Головному управлінні російського Генерального Штабу.

Nieuport-ХХІ одного з авіазагонів Південно-Західного фронту. Стерно поворотів хвостового оперення розфарбовано в національні російські кольори: білий, блакитний, червоний.

Процес українізації був властивим для частин усіх родів зброї, але інтенсивність його була неоднаковою. Найбільш активно цей процес розгортався в піхоті, кавалерії, деяких артилерійських підрозділах. В той же час авіаційні частини значною мірою лишались осторонь національного руху. Пояснити таке становище можна кількома причинами. По-перше, в авіації служило відносно небагато національно свідомих офіцерів-українців, котрі могли б очолити українізацію. По-друге, рядовий склад авіації з огляду на специфіку служби, традиційно комплектувався переважно робітниками з центру Росії та русифікованих українських промислових районів. Зрозуміло, що серед них українська національна ідея не могла